«Я прибирав бруд в Європі з рушницею, а тут я його прибираю шваброю…»

Posted: 20.05.2011 by rmclviv in Ознака часу, краще один раз побачити
Позначки:, , , , ,

У Канадському військовому музеї до людей у військових одностроях звикли, але українського офіцера вони бачили чи не вперше. «А ви звідки?» — запитав літній екскурсовод П’єр і на мою відповідь, що з України, широко всміхнувся і сказав: «А ви знаєте, що ваш земляк Пилип Коновал наш національний герой? У нас навіть про нього експозиція є…»

Перше враження було не дуже приємним — «український» стенд розпочинався мапою Канади, що більше була схожа на схему відомих сибірських таборів. І справді, на ній було позначено концтабори й робочі табори початку минулого століття, де було ув’язнено тисячі українців, вихідців з Австро-Угорської імперії. А поряд — портрет капрала Пилипа Коновала з написом: «Заслання українських канадців як потенційних «союзників ворогів» відбувалося навіть в той час, як тисячі їх служили в канадських підрозділах за кордоном».

— Ось він, наш герой, — з неприхованою гордістю промовив мій гід. — Пилип — єдиний українець серед 94 канадців, нагороджених найвищою нагородою Британської співдружності — Хрестом Вікторії. Уявіть, що за півтора століття існування цієї медалі її удостоїлись не більше ніж півтори тисячі військових. Хрестом Вікторії відзначали особисту відвагу в бою, коли шанси здійснити подвиг і залишитися серед живих співвідносилися 1:10…

Народився майбутній канадський герой над Збручем, на хуторі неподалік села Кутківка, що поблизу Кам’янця-Подільського, 15 вересня 1886 року. Подорослішав рано, і в 20 років з односельчанкою Ганною створили сім’ю. Заробляв на хліб тим, що разом із батьком обробляв каміння. А коли з’явилася на світ донька Марія, через скруту молодому чоловікові довелося змінити ремісницький промисел на військовий мундир солдата Російської імперії. За п’ять років служби він отримав чин польового інструктора багнетного бою, але відчував себе мирною, сімейною людиною. Тому, звільнившись, обрав роботу лісоруба у Сибіру.

Там Пилип пристав до канадської компанії пиломатеріалів, котра набирала робітників до провінції Британська Колумбія на об’єкти лісової промисловості. Важко було залишати в злиднях родину, але то була хоч якась можливість її прогодувати. Тоді він ще не знав, що пароплав з Владивостока розлучить його з сім’єю назавжди…

У Канаді теж було нелегко, але побратими-українці підтримували одне одного і допомогли Пилипу знайти роботу з кращою зарплатнею в лісозаготівельній промисловості у східній частині країни.

Перша світова війна у цій колишній колонії Британської імперії ознаменувалась масовими репресіями проти українців. Оскільки більшість наших емігрантів в Канаді того часу походили із Західної України, що була під владою Австро-Угорської імперії, вони вважалися потенційними ворогами. З 1914-го до 1920 року тисячі українців-чоловіків було інтерновано в Канаді як «посібників ворога» та переміщено з дружинами й дітьми у 24 концентраційні табори.

Пилипу пощастило — він народився на території іншої імперії, його було ідентифіковано як російського підданого та імігранта із союзної держави. Знову втративши роботу, 12 липня 1915 року він записався волонтером в Оттавський 77-й піхотний батальйон, де крім нього був ще 31 українець.

Менше ніж за рік військову частину перевели до Англії, де її особовим складом доукомплектували інші підрозділи. 28-річний єфрейтор Пилип Коновал опинився в 47-му батальйоні Британської Колумбії 10-ї бригади 4-ї канадської дивізії, яку на початку серпня було перекинуто до Франції.

Під час підготовки до весняного наступу Коновалу вистачило часу, щоб показати здобутий в армії Російської імперії досвід багнетового бою, за що його за три дні до битви було призначено виконувачем обов’язків капрала. Ось тут і починається час героя…

— Дивізія розташовувалася на півночі фронту (біля схилу Вімі Рідж). Саме на цій ділянці наступ військ був призупинений через потужний ворожий кулеметний вогонь з пагорба з незвичайною назвою «Прищ». Підрозділ Пилипа мав звільнити пагорб, та перші спроби були марними. Але їм пощастило — почався сніговий буревій, яким скористалися звиклі до такої негоди канадці. Вони за короткий час опинилися на «Прищі» й знешкодили вогневі точки. Там і проявив себе український канадець.

Німці, як відомо, битися вміли добре, а тому подвиг Коновала викликає велику повагу. Тривала позиційна війна породила відчайдухів, так званих траншейних рейдерів, які вривалися в окопи противника й орудували там ножами, револьверами, кастетами, кийками й шипастими палицями. Вони навіть майстрували собі захисну зброю на зразок середньовічних лат. Історія Коновала звучить майже нереально. Під час наступу кулемет на правому фланзі стримував просування, завдаючи підрозділу значних втрат. Капрал Коновал кинувся вперед та увірвався в дот, знищив кулеметну залогу і забрав із собою зброю.

Ось як Пилип згадує це в інтерв’ю газеті «Ottawa Citizen»:

— Мені так набридло стояти в траншеях по пояс у воді, що я сказав собі: «Хай це все йде до біса» й розпочав свою війну з німецькою армією. Мій капітан намагався мене застрелити, бо вирішив, що я став дезертиром.

Наступного дня Коновал знову самостійно атакував інше кулеметне гніздо. Загалом він знищив щонайменше шістнадцять ворогів, захопив три кулемети та доблесно бився протягом двох днів наступу аж до важкого поранення (уже на своїй позиції під час доповіді офіцерові в його обличчя влучила випадкова куля). Вражає, що Пилип самотужки фактично змінив хід бою для усієї дивізії.

Коновала було евакуйовано на лікування до Англії. Коли він одужав від ран, був представлений до нагородження «Хрестом Вікторії», який 15 жовтня 1917 року вручав сам король Георг V. Тиснучи невисокому подолянину руку та чіпляючи Пилипу на груди нагороду, король сказав: «Ваш подвиг є одним із найсміливіших та найгероїчніших в нашій армії. Прийміть мою подяку».

Після повного одужання Коновала призначили помічником канадського військового офіцера-зв’язківця у російському посольстві в Лондоні. Мужнього воїна було представлено до ордена «Святого Георгія 4 ступеня» від Російської імперії.

Коли війна з німцями добігала кінця, Пилип вирішив повернутися до України. Але там почалася нова війна — революційна. Коновал приєднався до канадського підрозділу, що формувався  для відправлення до Росії. Він сподівався, що саме таким шляхом зможе знайти свою родину. Але в гирлі війн, а потім репресій дружина та донька зникли. На цьому військові звитяги Пилипа Коновала закінчилися, так само, як і 3 роки та 357 днів війни.

Залишивши надію знайти свою сім’ю, Пилип одружується вдруге з канадкою Джульєтт. Знову почалися злидні та безробіття, але українець заприятелював із таким самим кавалером Хреста Вікторії майором Мілтоном Фоулером Ґреґґом, який допоміг Коновалу найнятися… прибиральником в нижню палату парламенту. Згодом його перевели на посаду молодшого сторожа. Робота була хоч і не для героя війни, проте доволі бажана в роки великої економічної депресії.

Як і більшість ветеранів війни, Пилип Коновал з гордістю носив на своєму цивільному одязі стрічки військових нагород. Їх на грудях простого сторожа-прибиральника одного дня помітив прем’єр-міністр Канади МакКензі Кінґ. Він влаштував ветерана до себе в приймальню. З того часу Пилип Коновал охороняв кабінет № 16 Канцелярії прем’єра.

Здавалося, така робота не личить шанованому ветерану, але Пилип не брав це до уваги. Тому й не дивною стала його відповідь в інтерв’ю тій самій «Ottawa Citizen» на запитання, як він ставиться до необхідності працювати прибиральником: «Я прибирав бруд в Європі з рушницею, а тут я його прибираю шваброю».

З королівськими особами герой і прибиральник зустрічався тричі. Вперше — під час вручення Хреста Вікторії. Також хоробрість Коновала було відзначено під час візиту Георга VI в 1939 році, коли король  на церемонії посвячення Національного Воєнного Меморіалу в Оттаві потис йому руку і нагородив коронаційною медаллю.

А в 1956 році Пилипа запросили на святкування 100-річчя Хреста Вікторії в Лондоні, на яке мали приїхати живі власники нагороди (на той час їх було близько 300 осіб). Коновалу виїхати допомогла ветеранська та українська співдружність. Пилип попросив у друга Стівена допомогти назбирати хоча б 400 доларів на парадний мундир, а Українсько-канадським легіоном було зібрано близько 5000 доларів. Розчулений Пилип тоді так відповів своїм землякам: «…Я знав, мої найвірніші друзі — український народ, але я ніколи не думав, що вони можуть бути такими близькими й можуть зробити так багато для такого бідолахи, як я…»

Це була третя зустріч із коронованими особами. Тоді королева Англії Єлизавета ІІ, принц Філіпп та понад 300 власників Хреста Вікторії пройшли переможно-урочистим маршем до Гайд-парку.

У 1953 році підрозділ королівського канадського легіону, що дислокується в Торонто, оголосив Пилипа Коновала своїм покровителем. Легіон також сприяв започаткуванню в Королівському військовому коледжі Канади щорічної премії Коновала для двох курсантів, які мають українське походження. Помер Пилип Коновал 3 червня 1959 року.

Ось останній запис про нього в книзі обліку парламенту: «помер на службі». Ця людина майже все життя своє присвятила служінню суспільству — як у воєнний, так і  в мирний час. Поховав  Коновала його полк з усіма військовими почестями в Оттаві на цвинтарі Нотр-Дам.

Меморіальні дошки на честь українця відкрито у приміщенні Пішої гвардії генерал-губернатора в Оттаві, підрозділі імені Коновала Королівського канадського легіону в Торонто, в арсеналі Королівського вестмінстерського полку (полк Коновала) в Нью-Вестмінстері (Британська Колумбія), у Меморіальному парку Село Україна, що в провінції Манітоба, у місті Ленсі (Франція), та у місці народження Коновала — селі Кутківка на Хмельниччині.

У 1969 році Канадський військовий музей викупив нагороди Коновала у спадкоємців. Але у 1970-х Хрест Вікторії був викрадений і віднайдений лише у квітні 2004 року.

Зрозуміло, що в Канаду ще молодим Коновал поїхав не від хорошого життя. Можна багато сперечатися про його героїзм, але сімейна драма залишить байдужим лише того, хто не має душі. Він був героєм чужої Батьківщини, а свою сім’ю так і не врятував. Сумна їхня доля — тих, для кого здійснив свої подвиги Пилип Коновал і кого, раз залишивши, він більше ніколи не побачив. Проте в середині 1990-х років активістам вдалося відшукати його онучку від дочки Марічки, яка пройшла з матір’ю пекло таборів і яка так і не побачила свого батька…

Олександр ГАЙН.

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s