Західна Україна попрощалась із загиблими на Сході

Posted: 25.06.2014 by rmclviv in ВАЖЛИВО!!!

21-22 червня у Іваничівському районі Волинської області було оголошено днями скорботи. Рідні, близькі та друзі прощалися із мешканцем села Литовеж, військовослужбовцем 80-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ молодшого сержанта Володимиром Якобчуком, який загинув під час проведення заходів антитерористичної операції в районі міста Щастя під Луганськом. Там же загинув і боєць добровольчого 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Рустам Хамраєв з Луцька.
– Ми в скорботі за своїм земляком, який віддав своє життя, відстоюючи незалежність та цілісність Української держави. Разом з його рідними та близькими оплакуємо втрату та молимося за упокій його душі. Співчуваємо рідним та близьким. Схиляємо голови перед його світлою пам’яттю. Герої не вмирають! – зазначив голова Іваничівської районної державної адміністрації Андрій Бадзюнь.
Володимир Якобчук, якому в березні виповнилося 27 років, після завершення у 2004 році луцької гімназії №4 проходив строкову службу у Львові, в одному з десантних підрозділів. Із 2010 року перейшов на військову службу за контрактом. Був відмінником бойової підготовки, одним з кращих бійців у своєму підрозділі. За час служби брав участь у миротворчій місії під егідою ООН на Африканському континенті. А у побуті, згадують друзі, був дуже легкою і контактною людиною. Мав добре почуття гумору, дорожив родиною. Вдома лишились батьки, дружина Антоніна і двоє синів.
Ховали героя-десантника усім селом у неділю 22 червня. Керівництво органів місцевої влади запевнило, що надасть максимальну допомогу родині полеглого захисника України.
Крім професіонала-десантника волинська земля втратила ще і двох танкістів. У складі екіпажу танку Т-64Б, який 18 червня підбили терористи біля села Станиця на Луганщині, були волиняни: командир танку молодший сержант Володимир Крохмаль з села П’ятидні Володимир-Волинського району, 1987 року народження та механік-водій солдат Іван Ващеня з села Туричани Турійського району, 1975 року народження, батько двох дітей. Обидва військовослужбовці проходили службу у танковому підрозділі 51-ї окремої механізованої бригади і були придані іншій військовій частині для виконання завдань антитерористичної операції.
Очевидці запевняють, що екіпаж підірвав себе, аби не здатися ворогу й не віддати танк на озброєння терористів.
Детальні обставини загибелі танкістів з’ясовує слідча комісія. Відкрито кримінальне провадження.
21 червня героїв-танкістів поховали на Батьківщині.
Нагадаємо, у вересні 2013-го танкісти 51-ї окремої механізованої бригади з Волині вибороли перемогу в змаганнях танкових взводів Збройних Сил України. Так мирно усе виглядало тоді…

* * *
23 червня на Львівщині було оголошено траурним днем, на всіх установах вивісили приспущені Державні прапори із скорботними стрічками. Цього дня відбулися похорони відразу у двох населених пунктах Львівської області – у районному містечку Сокаль та селі Семерівка Яворівського району.
Напередодні, у вечері, до Львова військово-транспортним літаком Повітряних Сил ЗС України було доправлено тіла двох бійців 24-ї окремої механізованої бригади ОК «Північ», які загинули у боях під населеним пунктом Ямпіль, що на Донеччині. Це старший розвідник розвідувальної роти штабного батальйону старший солдат Юрій Прихід та розвідник цієї ж роти солдат Віктор Сивак. Обидва солдати проходили військову службу за контрактом і були професійними бійцями. Як розповів один із співслужбовців, який супроводжував тіла героїв на «малу Батьківщину», підрозділ під час виконання завдань командування раптово натрапив на групу терористів. Загиблі перебували на броні БТРа. І під час запеклого вогневого контакту із ворогом отримали поранення не сумісні із життям. Однак, за його словами терористи теж понесли значні втрати.
Проводити в останню путь Юрія Прихода зібралися мешканці його рідної Семерівки та багатьох навколишніх сіл. Їх було дуже багато. Під час панахиди односельчани згадали, яким чуйним та працьовитим був Юрій. Батьки виховали доброго сина своєї землі, справжнього захисника Вітчизни. Не можна описати горя, яке чорним птахом увірвалося до цієї родини. Серце батька не витримувало непоправної втрати, тому біля нього постійно перебувала бригада військових лікарів.
Відспівували воїна дев’ять священиків. Похоронна процесія розтягнулася на сотні метрів, а останню путь Юрія встеляли пелюстками квітів маленькі дівчатка.
Примітно, що із героєм-розвідником напередодні попрощалася вся Яворівщина — на шляху слідування зі Львова до Семерівки люди у всіх населених пунктах вишиковувалися уздовж траси живим ланцюгом із запаленими лампадками у руках, щоб віддати останню шану 21-річному Юрію Приходу.
У важку хвилину підтримати родину солдата Віктора Сивака зібралася чисельна громада майже 20-тисячного районного містечка Сокаль. Разом із ними віддати військові почесті прибув почесний ескорт та військовий оркестр Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, представник Оперативного командування «Північ» полковник Володимир Щур, особовий склад Сокальсько-Червоноградського об’єднаного районного військового комісаріату на чолі із військовим комісаром підполковником Миколою Лисаком, товариші по службі, бойові побратими.
«Герої не вмирають!» – скандували і тут люди обабіч шляху, по якому траурна процесія на чолі із шістьма місцевими священиками, від його помешкання на вулиці Героїв УПА рухалася до Катедрального собору св. Апостолів Петра і Павла УГКЦ аби там за древнім благочестивім звичаї у світлі свічок й світильників помолитися за прихожанина, який закінчивши земне життя, перейшов у країну невечірнього світла. Новітній всеукраїнський девіз підсилили учні місцевої гімназії ім. О.Романіва, які зустріли колишнього випускника шкільними дзвониками…
Під час прощального мітингу на адресу батьків юнака Олександра Васильовича та Мар’яни Миколаївни було висловлено чимало слів підтримки. Зокрема, виконуючий обов’язки заступника командира бригади по роботі з особовим складом майор Ігор Циганко зазначив, що Віктор був справжнім патріотом і добрим бійцем.
— Шановна громадо! Вкрай важко висловити сьогодні скорботні слова. Віктор свій обов’язок виконував чесно, достойно. Під час останніх навчань у складі свого підрозділу показав високі показники з професійної підготовки.
Він прийшов до нас на військову службу за контрактом за покликом серця, адже після закінчення 4 курсу Одеського національного політехнічного університету мав повне право здобувати диплом “спеціаліста. Однак, ставши «бакалавром» він вирішив присвятити службі в армії. І вже після Різдвяних свят цього року він приїхав до нас у Яворів.
Події на сході країни змусили його з товаришами покинути наш край і стати на захист Батьківщини.
Ледь стримуючи сльози із тремтінням в голосі від переживання виступила також в числі інших й директор гімназії Любов Омеляш: «… сьогодні Сокальщина обмивається кривавими сльозами, ридає Україна, бо втратила найкращого із синів. Дуже шкода, що наша душевна земля очищається від тієї погані, що отаборилася на сході найкращими нашими дітьми. Він завжди мав на все свою думку. Можливо, вона не збігалася з офіційно прийнятою, але він її наполегливо відстоював. У його кімнаті я прочитала напис, який мене глибоко вразив: «Быть, а не казаться!». Це ж наскільки потрібно бути глибоко сформованою у такому віці особистістю аби розуміти все глибинний зміст цього вислову.
Ще чимало скорботних слів на адресу родини Сиваків було висловлено представниками районної державної адміністрації й міської ради, одногрупниками, побратимами по службі. Не всі вони, напевне, знайшли шлях у сплетінні розпачу та душевного болю до сердець батьків. Їх горе незрівнянне із жодним земним катаклізмом.
Однак, серед інших скорботних виступів мені запам’ятався той, що своїм завершення відобразив, перш за все, мій стан та переживання від цієї втрати: «Є люди, які живуть дев’яносто років і вважають це Божою милістю, хоча насправді це кара за неправедне життя. А можна прожити таке коротке життя, як Віктор і завершити його – Людиною».

* * *
Рясно, як ніколи, достигли вишні біля будинку, де живе мати командира розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ОК «Північ» капітана Степана Воробця. Налились повні ягоди темним рубіновим кольором, як та кров, що пролив офіцер на донецьку землю. Загинув Степан потрапивши в засідку, яку організували терористи поблизу містечка Ямпіль. Довго в страшну звістку про загибель не могли повірити ні друзі, ні знайомі, а головне – мати та дружина, які залишилась вдома бавити двох дітей, двох синів Дениса та Андрія. Так само не міг повірити в цю звістку і я. Адже всього кілька місяців тому, перебуваючи у відрядженні в Яворівському гарнізоні, спілкувався з розвідниками, які саме готувались до виконання наказу з відновлення миру на українській землі. Веселий, усміхнений офіцер, який досконало знає свою справу та турбується про підлеглих. Саме таким я побачив тоді капітана Степана Воробця.
— Ми за своїм командиром і у вогонь, і у воду, – казали тоді воїни розвідники. – Бо він справжній товариш, завдяки йому наша рота, як родина. Завжди підтримає коли важко, а коли чогось не знаєш – то навчить.
Мрія стати військовим і не просто військовим, а власне, розвідником була в Степана ще з дитинства. Саме тому після восьмого класу він поступив до Прикарпатського військо-спортивного ліцею. Захоплення туризмом, спортом дозволило йому стати відмінником у навчанні. Після завершення ліцею спробував скласти іспити на військову розвідку до Одеського інституту сухопутних військ. Але не судилось – надто багато було «блатняків» на цей престижний факультет. Тому йому довелося вдовольнитися лише артилерійською розвідкою, аби потім кілька разів кожного навчального року писати клопотання на переведення до спеціального факультету. І Степан досяг свого! Коли у розвідників розпочались спеціальні заняття, то більшість тих, хто пішов на цей факультет за подвійною зарплатнею просто відсіялись. Адже надто важкими виявились для них тривалі марш-кидки та польові заняття.
— Я пам’ятаю, як до мене підійшов командир щойно прибулого з Одеси взводу сержант Степан Воробець і відрекомендувався про початок навчання, – згадує викладач Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного підполковник Володимир Тимчук. – Разом із ними розпочався цікавий період у моєму житті. Власне завдяки Степану і його групі вперше стрибнув з парашутом та зимовий підйом на найвищу точку українських Карпат – гору Говерлу.
Після випуску лейтенант Степан Воробець склав спеціальний кодекс розвідника. Ось як він починається: «Духовною основою для Розвідника є традиції богатирів Київської Русі, козацтва, героїв Української Повстанської Армії, Розвідників попередніх поколінь. Розвідником не стають один раз і на все життя, право бути ним підтверджують щоденно… Пам’ятай, розум – твій кращий мускул… Вміння виграти війну, навіть програвши бій – ось риса справжнього Розвідника… Поставив ціль – іди до кінця: рви на собі шкіру, вмирай і воскресай, самовдосконалюйся й іди до кінця. Завжди вибирай найважчий шлях – на ньому ти не зустрінеш конкурентів. Упав — встав. Упав — встав. Упав — встав — злетів! Тільки так!.. Як тільки воїн почне вважати себе великим, він загине. В той час, коли ти пропускаєш тренування, хтось тренується, щоб перемогти тебе. Тренуйся сьогодні, щоб завтра бути першим. Ти загинеш, якщо пожалієш ворога. Ворог перестає бути ворогом, тільки тоді коли він мертвий… Переможемо або вмремо за Україну, бо мертві сорому не знають. Тільки той є справжній Розвідник, хто має за честь віддати своє життя за Христа Бога, Неньку-Україну та побратима»…
Як одного з найкращих офіцерів, Степана було скеровано на навчання до Сполучених Штатів Америки. Звідти він привіз чимало цікавих знань, що втілив у підготовці свого підрозділу. Він подавав великі надії, яким, на жаль, не судилось втілитись у життя. Тепер батьківська справа у руках його двох маленьких синів.
Поховали капітана Степана Воробця в його рідному прикарпатському місті Коломия на міському цвинтарі. Всім містом. З самого ранку до багатоповерхівки, де живе мама Степана, вже почали приходити люди, приносити квіти і вінки. Сумні надписи на стрічках. Але найстрашніших напевно кілька — «Любому синові від мами», та — «Чоловікові та татові від дружини та синів». Коли труну з тілом Степана понесли до одного з найбільших соборів міста Михайлівського, то траурна процесія розтягнулась на кілька кілометрів. Відспівував офіцера Єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії правлячий єпарх преосвященний Володимир. Закінчивши службу він звернувся з промовою до всіх присутніх городян.
— Сьогодні Коломийська небесна сотня приймає до своїх лав ще одного бійця, — промовив священик. — Справжнього офіцера, Героя, який приніс в жертву на алтар Свободи нашої Батьківщини своє життя. Ми молитимемось за його душу! Нехай спочиває з миром!
Не має слів щоб описати горе матері, дружини та дітей, які стояли над труною з тілом свого сина, чоловіка, батька. Вони вже не плакали, бо виплакали всі сльози коли чекали літак з тілом свого рідного. Вони лише здригнулись коли прозвучали залпи прощального військового салюту. Та голоснішим за постріли був звук землі, що гулко падала на домовину вкриваючи собою капітана Степана Воробця.
Вже стоячи над могилою сина, до всіх присутніх звернулась мама Степана, Галина Степанівна:
— Шановна громадо, завдяки всім вам я назбирала кошти, щоб купити бронежилет та каску, які захистили б мого сина в бою, завдяки вашій допомозі було куплено спеціальні прилади, що могли захистити мого сина, – сказала вона. – Та я не встигла передати все це йому. Не встигла захистити свою дитину. Спорядження зараз стоїть у нас вдома, воно нове в упаковці. І я прошу дозволу у вас, громадо, передати все, те що куплене і за ваші кошти теж нашим хлопчикам, що воюють зараз на сході проти підлих загарбників нашої землі. Може це дозволить якійсь матері не втратити свою дитину. Нехай ця війна скоріше закінчиться! Нехай наші діти повернуться живими до своїх домівок! І нехай більше наші жінки не плачуть за своїми рідними!..

* * *
Ще не встигло Закарпаття оговтатися від звістки про загибель берегівчанина військовослужбовця військової служби за контрактом 128-ї окремої гірськопіхотної бригади ОК «Північ» солдата Роланда Поповича, як біда знову постукала у двері.
Зі скупої офіційної інформації від 19 червня стало відомо, що українські військовослужбовці, залучені до антитерористичної операції, продовжують виконання визначених завдань в Луганській та Донецькій областях.
«Дії військових спрямовані на звуження кільця блокування бойовиків в населених пунктах та районах, які підконтрольні терористам. В окремих місцях тривають запеклі сутички, наслідком яких стають втрати серед учасників АТО та бойовиків. Українські військовослужбовці демонструють приклади героїзму та самовідданості під час боротьби з бойовиками, в лавах яких чимало російських найманців. Нерідко ціною власного життя військові рятують своїх бойових побратимів».
Того дня рятували своїх бойових побратимів неподалік від Луганська й контрактники гірськопіхотного батальйону з Ужгорода. Ціною власного життя. Це 22-річний командир бойової машини молодший сержант Олександр Попадинець, 23-річний механік-водій солдат Сергій Мартин та 20-річний механік-водій солдат Михайло Куля.
Поховали хлопців в Ужгороді 21 червня на «Пагорбі Слави» поряд із визволителями Закарпаття у роки Другої світової війни.

Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ,
Вадим БАКАЙ,
Віталій ІВАНОВ,
Тарас ГРЕНЬ.

Залишити відповідь

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s