Життя на межі

Posted: 21.09.2015 by rmclviv in АТО
Позначки:, ,

Військовослужбовці 14 окремої механізованої бригади надали гуманітарну допомогу жителям села Орловське, Волноваського району. Продукти від частини отримали 14 пенсіонерів, яким важко пересуватись.
Межа, лінія за яку не можна, за якою щось чуже, небезпечне, не наше. Існують уявні межі встановлені мораллю, або законом, є умовні – межа бідності. Для кожного ця межа своя.
Для людей, які живуть у зоні бойових дій, уявні межі стають матеріальними. До прикладу, для більшості межа між життям та смертю прозора, невидима. Тут вона цілком реальна.
Ми прекрасно її бачимо. От наші військові позиції, і тут життя, а от там, попереду, ворожі, і там смерть. На нашій ділянці фронту, під Маріуполем, лінія розмежування життя та смерті проходить понад річкою Кальміус. Вона вібрує, хвилюється. Засвистіли міни і межа посунулась за наші спини, туди, де пролунали вибухи.
Ми живемо на межі, але не нарікаємо. Ми військові, це наша робота. Прикро коли на цій межі опиняються цивільні, літні люди…діти.
На межі виживання
Домовленості, етика, чесне слово – це все не для бойовиків. Вони не зважають на таке. Сьогодні наші окопи  знову обстріляли з мінометів заборонених Мінськими угодами. Перший залп накрив наші позиції, другий ліг лівіше, десь на околиці села Орловське.
Командир віддав команду з’ясувати, чи не постраждало цивільне населення, і от ми ідемо по запиленій, розпеченій дорозі, виконувати наказ.
Слідів  руйнування на околиці села немає.
– Вас не зачепило? – питаємося через паркан в літньої жінки.
– Ні, не попали.  За селом лягло.
Добре. Обійшлося. І все ж таки хочеться поспілкуватись з кимось з місцевої влади, з’ясувати які проблеми в селі, чи не з’являлись на околиці диверсійні групи.
Дізнаємося, що сільради у селі немає. Єдиний представник влади – депутат селищної ради,  72-річна Ніна Трохимівна Соско. Куди поділось сільське керівництво, нікому не відомо. Були-були, та як почалася війна, раптово зникли.
– Вона он там живе, – показують односельчани, – на перехресті запитайте.
Будинок Ніни Трохимівні тут всі знають. Діти побігли її кликати, ми, наразі, завели розмову з сусідкою депутата – Надією Кирієнко.
З’ясувалося, що Орловське належить до Волноваського району, але терористи підірвали міст і тепер до Волновахи добиратись дуже далеко – об’їзними шляхами. Колись село було приєднано до водогінної труби, по якій постачали воду на якесь велике підприємство, але з початком війни постачання припинилося. Копати колодязі  тут неможливо, вода дуже глибоко під поверхнею. Спускатись по воду до річки страшно. Терористи можуть підстрелити. У селі є єдина робоча свердловина, звідки, з глибини 40 метрів качають воду. Ця криниця – єдиний спосіб отримати воду для 104 сімей, які живуть у Орловському.
– Вода, це важливо, але я думаю, що буде , коли зима прийде, – приєдналась до розмови Ніна Трохимівна, яка підійшла до нас у супроводі двох хлопчаків. – В нас газу немає, вугілля не завозять. Раніше дрова в посадці збирали, а зараз, кажуть, туди не можна, там ще багато мін та розтяжок залишилося. Взимку ми замерзнемо тут всі.
Мешканцям Орловського дійсно не позаздриш. Уявіть що ви весь час живете на межі з іншим, небезпечним світом. Це тисне на вас, позбавляє душевного спокою. А якщо з вами маленькі діти, та і ви вже не у розквіті сил? Молоді у селі майже немає. Всі подались шукати кращої долі. Робити немає чого. Город не засадиш через брак води, приватного бізнесу немає, державні підприємства далеко. Пенсії, які отримують пенсіонери у Орловському, трохи більше 1000 гривень. Спробуйте вижити на 1000 гривень, які ще й треба отримати. Банкоматів у селі не поставили, поштою гроші також не приходять.  А ще тут проживають 14 пенсіонерів, які через стан здоров’я, майже не виходять з своїх будинків.
Важке життя обмежене з усіх сторін лініями – розмежування, фронту, межами бідності, та незрозумілого територіального підпорядкування.
Безмежна вдячність
Командир вислухав доповідь, про виїзд до селища Орловське,  і хвилину мовчав, похитуючи головою, а потім викликав до себе заступника командира з логістики.
– Як в нас з харчами?, – запитав він.
– Все в порядку. Всім забезпечені, – відрапортував «зампотил».
– Зайві є?
Запитання було риторичним, тому, що в нашого зама з логістики ніколи не було нічого зайвого. Як справжній господар, він бажав мати більше, ніж менше.
Мені стало зрозуміло,  до чого веде командир.  Він хотів допомогти селянам, які потрапили у біду. Я завжди вважав, що в нашого зампотила рука гнеться тільки в одну сторону – все у підрозділ і думав, що навряд чи він буде у захваті від ідеї годувати цивільних.
Виявилось, що я помилявся. «Зампотил» так само мовчки вислухав командира і сказав: «Щось придумаємо».
Наступного ранку з частини у Орловське виїхав мікроавтобус, завантажений крупами та консервами.  Ми не могли допомогти всім селянам, але спробували хоч на якийсь час забезпечили тих, хто найбільше потребував допомоги.
Коли ми розвантажували бус, навколо зібралось чимало селян.
Нам тисли руки та посміхались і я зрозумів, що люди, які живуть на межі, можуть бути безмежно вдячними.

лейтенант Влад Якушев

Залишити відповідь

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s