Просто бути ЛЮДИНОЮ

Posted: 21.09.2015 by rmclviv in АТО
Позначки:, ,

matr2Ми не завжди розуміємо цивільних, а вони нас. Знаєте про синдром водія-пішохода? Коли ви за кермом, то вас сильно дратують піші громадяни, які вічно лізуть під колеса, перебігають вулицю, ідуть, не звертаючи уваги на світлофор. Але, варто вам залишити машину, і ви так само починаєте лаяти водіїв, які повертають, не показавши поворот, обганяють трамвай, ризикуючи збити пасажира. Опинившись у війську я зрозумів, що існує й синдром «військовий-цивільний».

«Я – військовий!»

– «Пане, не ходіть туди, тут ворожий снайпер працює», – пояснюють солдати чоловікові років 55-60.

– «Чо це я не маю туди ходити? Це моє поле!», – обурюється фермер.

Солдат спочатку просить, потім вимагає, потім криком зганяє фермера з небезпечної ділянки.

«Мамцю, куди ви з коровою, там обстрілюють!»

«Стій!!! Не ходіть туди, там міни!»

Солдати нервують. Якщо з цивільним щось станеться, спитають з них. Цивільні недолюблюють солдат, бо військові, мовляв, обмежують їх свободи…

Військово-цивільний синдром в дії.

Ми попереджаємо, просимо, а потім, коли усі доводи вичерпано, наказуємо. Нас не слухають, намагаються зробити по своєму.

Дорогі мешканці прифронтових територій, ми ж забороняємо вам щось не через наш вередливий характер. Там дійсно небезпечно! От статистика, річ, як відомо, уперта. Не так давно, у секторі «М» за буквально два тижні підірвалося два трактори, які поїхали через не перевірене саперами поле. А ми ж попереджали. Саперів мало, а площа перевірки велика. Встигаємо прочесати не все, тому і ставимо таблички: «Обережно!Міни!»

А знаєте, хто врятував одного з трактористів? Військові, які ризикуючи своїм життям поїхали по мінному полю до перевернутого трактора, та вивезли пораненого чоловіка.

Нещодавно бойовики обстріляли місто Сартана, де не було українських військових. Наша техніка приїхала, щоб допомогти розібрати завали і ми почули: «Припиніть цю війну! Ви що не бачите, що робиться! Чому ми повинні гинути?»

Та хіба ж це ми стріляли? Як ми можемо припинити війну? Ми ж вогонь не ведемо, чесно виконуємо умови підписаного у Мінську перемир’я. Стріляють і наступають терористи, ми тільки обороняємося. І всім же прекрасно відомо, що на території, що знаходиться під окупацією російсько-терористичних військ жити практично неможливо. Грабежі, відсутність економіки, повне безправ’я. Чому ми стоїмо на вашому полі? Повірте, не для того, щоб просто перерити його окопами. Чи, можливо, ви думаєте, що нам подобається рити окопи, це в нас таке хобі?

Якщо ми переможемо, поле залишиться вашим і ви зможете робити на ньому все, що забажаєте. Якщо переможуть вони, в вас не буде жодних прав.

«Я – цивільний!»

Тепер спробуємо поставити себе на місце цивільного. Я мирно жив у своєму місті, чи селі, чесно працював, не порушував законодавство. І тут прийшли якісь люди у зеленому, перерили мій город, перекрили дорогу, і змушують мене пояснювати куди я їду, навіщо, а ще й вказують куди їхати неможна. Як не можна? А якщо я хочу! Я маю право!!!

Я плюю на всі ці заборони, бо маю свій гонор, я подаю до суду і скаржусь на вояків на гарячу лінію. Ви ж кажете, Україна демократична країна, а відповідно я маю свої права.

А ще в мне є наївна мрія, щоб і бойовики і військові одночасно склали зброю. І все, війна б припинилась. А якщо ви цього не робите, значить вам потрібна ця війна, вам це подобається. Значить військові винні!

Коли ж в людини горе, коли гине хтось з близьких, кожен з нас готовий звинуватити у цій загибелі всіх, цілий світ! Горе закриває очі, і залишаються тільки прокльони, які ллються на голови військових. На нас, тому, що бойовики десь далеко, а ми тут, поруч. На нас можна кинутись з кулаками, бо ми його туди послали, ми не захистили, не закрили собою. І взагалі, чому ми живі, якщо він вмер? Будьте ви прокляті!!!

«Я – людина!»

Роздратуватись, втратити контроль над своїми емоціями, зненавидіти військових, або цивільних, зненавидіти весь світ – це просто. Набагато складніше зрозуміти одні одних. Цивільні часто заважають нам виконувати поставлені завдання, плутають наші плани. Буває, що це приводить до втрат. Гинуть наші побратими, і ми готові пристрелити чергового гонорового пана, якому наплювати на наші накази.

І все ж таки, побратими по зброї, не забувайте що ми воюємо не просто для того, щоб воювати. Не заради перемоги за будь яку ціну. Наше головне завдання захистити цивільне населення. Вберегти їх.

Якщо ж ви не носите однострій, то не спішіть обурюватись і ображатись. Поставте себе на наше місце. Якщо ми складемо зброю, віддамо Донецьку та Луганську область, ворог не зупиниться. Ми віддали Крим. Хіба Путін вдовольнився цим? Ні, він пішов далі. Віддамо ще дві області і він зупиниться? Ні! Війна посунеться далі. Снаряди почнуть рватись у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій областях.

Якщо ми підемо, на Донеччині та Луганщині відразу запанує мир, злагода та процвітання? У когось з вас є родичі на окупованій території. Зателефонуйте їм, та запитайте, чи добре вони живуть. Чи все в них гаразд?

Ви хочете, щоб ми припинили війну? Та хіба ж ми проти? Хіба нам подобається роками жити у польових умовах, не бачити своїх дружин, батьків дітей? Не подобається, але на нас військові однострої, і тому ми маємо діяти.

Чи можемо ми перемогти? Звичайно, що так, але для цього ми повинні перестати розділяти суспільство на «ми» і «вони». На військових і цивільних. Ми повинні буди народом, об’єднаним однією метою. Тільки так, разом, ми зможемо зупинити війну та повернутись до мирного життя.

Начальник прес-служби

14-ї омбр ОК «Захід»

лейтенант Влад Якушев

Залишити відповідь

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s