Народ, який зберіг душу, збереже і державу

Posted: 04.06.2019 by rmclviv in Новини та події

Що це за явище — воєнна література в Україні і як змінює український культурний простір поява в ньому військових письменників? Як народжується на світ ветеранська книжка і як вона знаходить свого читача? Які перспективи є у ветеранської літератури і які небезпеки таїть для неї вихід на широкий загал? Ці питання невдовзі стануть пріоритетними в науці про літературу. Та вже сьогодні вони перебувають у полі зору не тільки фахівців-літературознавців і літературних критиків, а всіх українців, які осягають загрозу знищення нашої держави і скеровують себе на опір ворогу і перемогу.

Свого часу книжкою «Простір прихованого. Записки з військового шпиталю» (2017 р.) я виразила своє глибоке переконання в тому, що усвідомлення й відкриття, особисто пережиті учасниками АТО, мають велику цінність і повинні бути донесені до широкого загалу. Навіть уявила собі, як це відбуватиметься:

«Захисники Батьківщини, які воюють з російськими окупантами, варті того, щоб про них писали найкращі письменники. Нічого непотрібно придумувати, є готові сюжети. І письменники мають це розуміти.

Проте… коли закінчиться ця війна, то й захисники Батьківщини зрозуміють просту і природну річ: ніхто не розповість про них краще, ніж вони самі. І вони стануть не тільки письменниками, але й композиторами, художниками, режисерами. Вони напишуть прекрасну музику, знімуть фантастично цікаві фільми, які демонструватимуться в усіх кінотеатрах світу. На спектаклі, поставлені за їхніми п’єсами, не буде зайвих квитків. Їхні книги, перекладені всіма мовами світу, знайдуть своїх читачів. І світ здивовано погляне на Україну й відчує велику повагу до українського народу і вдячність. Так буде, бо «Дорога довжиною в життя», якою Україна йде до «своїх» через горнило війни з Росією, приведе нас у зовсім інше, радісне і щасливе життя, де немає війни, хоча боротьба за майбутнє триває» («Простір прихованого»).

Війна триває, а вже з’явилась ціла плеяда військових письменників, учасників російсько-української війни. На наших очах народжується феноменальне явище – ветеранська література.

Слід сказати, що для окреслення статусу ветеранської літератури та знайомства з нею громадськості в Україні вже дещо реально зроблено — небагато, та за умови невідповідності між героїзмом справжнього буття тих, хто воює на передовій, відбиваючи щоденно атаки ворога, і тріумфуючим абсурдом егоїстичного, безвідповідального існування більшості так званого мирного населення, яке «стомилося від війни», те, що зроблено, набуває значення колосального.

Виставка «Жити… Історії війни», організована в Музеї книги і друкарства у березні — квітні, була не першим мистецьким проектом, мета якого – нагадати суспільству про війну, яка точиться за землі і душі українців. Але він вперше (цей проект) зробив акцент на літературі — поєднав роботи захисника України, художника Юрія Колесника з літературою про війну. Протягом місяця в межах виставки чи не щодня відбувались зустрічі з військовими письменниками, волонтерами, журналістами, переселенцями.

Перший всеукраїнський Форум військових письменників проходив у Львові з 6 по 8-е травня і являв платформу для спілкування, на якій автори-ветерани представляли свої книжки читацькій аудиторії, і це другий важливий крок у напрямку встановлення контакту між військовими письменниками й читачами. Третій — участь військових письменників у «Книжковому Арсеналі», де вперше представлено ветеранську літературу в максимальному обсязі — близько 80-ма авторами.

Мені хотілося побувати всюди – в Києві і у Львові, і знову в Києві, щоб відчути незабутню атмосферу спілкування з тими, хто захищає Батьківщину на всіх фронтах гібридної війни, серед яких далеко не останній – література. І я таки побувала – хоча й не всюди і не від початку до кінця.

І

У Музеї книги та друкарства я з інтересом спостерігала, як представляють свої книжки Роман Зіненко, Олександр Терещенко, Назар Розлуцький, Василько Піддубний… і запропонувала розповідь про свою книжку.

На зустріч зі мною прийшов аж один чоловік, всі інші, хто був присутній, — моя родина і близькі друзі. «Та Ви не хвилюйтесь, у нас відвідувачів завжди мало, — зауважила працівниця. — А цю виставку кияни взагалі ігнорують». — «Чому?» — «Не хочуть нічого чути про війну».

Юрій Колесник пішов захищати Батьківщину й загинув. Його картини завершували батьки, щоб передати людям послання від свого сина із побажаннями добра й миру. І на такій виставці мало відвідувачів! Письменники ж, дістаючись сюди, долають десятки, іноді сотні кілометрів, щоб постати перед майже порожньою залою! І це – в столиці країни, де був Майдан, де перемогла Революція Гідності.

Можна, звісно, нарікати, що виставка недостатньо розрекламована, суть не в тому. Вочевидь храм, призначений на те, щоб у ньому співали ангели, освячується свистом бича, яким виганяють із нього гендлярів.

Революція – прискорений, і все ж розтягнутий у часі процес перетворення свідомості пострадянської на свідомість вільної людини і виявляє себе в різних формах. У жодній з них успіх його ніким не гарантований — це самозахист, справа особистої духовної безпеки кожного, робота із привнесення миру, яку ніхто за когось не зробить, — кожен сам складає свій іспит на збереження людського в людині.

Війна змушує до психологічних змін. Невід’ємна риса війни – насильство, зло, і те насильство, зло – в людях, які несуть руйнування, смерть. У відповідь пробуджується неприйняття зла, ненависть до ворога і співчуття до скривджених, милосердя. Тих, хто не відчуває війни — зла в собі, до змін може спонукати література. Це шлях Христа, вигнання гендлярів з храму власної душі, метод очищення від байдужості «мечем вуст».

Цих думок мені не позбутися — в них відображені теми животрепетні.

…Самий початок 2017-го. Три роки іде війна, яку ніхто офіційно навіть і не називає війною — лише АТО. Маса репортажів, статей, фото- й відеоматеріалів, представлених воєнними кореспондентами, журналістами, які спілкувались з атовцями, а потім відтворювали свій погляд на те, як вони, — кореспонденти, журналісти, — бачать захисників Батьківщини і ті події, які відбуваються на Донбасі. Літератури ж про війну — воєнної, а тим більше ветеранської, в якій учасники бойових дій самі розповідають про себе, ще не було. Принаймні, мені, коли я спілкувалась з бійцями, які проходили реабілітацію в Циблівському шпиталі неподалік Переяслава, про те, що такі книжки є, чути не довелось.

Ідея записати розповіді бійців виникла несподівано і викликала неабияке здивування в моїх співрозмовників. «Ви хочете записати те, про що ми отут говоримо, — навіщо?»

Я не могла не помітити в них сильного розчарування тим, як про них пишуть і як висвітлюють події, в яких вони беруть участь, журналісти, — відчувалася неабияка недовіра до ЗМІ. Тож появі певних симпатій до мене сприяло те, що я не журналіст, не письменниця, а звичайна собі людина, яка ніколи не була на війні, але впевнена, що війна – всюди, і записуватиму їх тому, що мені це треба. Вже в процесі роботи мета окреслювалася глибше – за принципом проникнення в сенси.

Усіх, з ким я спілкувалася у шпиталі, турбувало найперше одне питання: як перемогти ворога? Це те, над чим бійці подовгу вже давно розмірковували, — кожен наодинці з собою. Тому й зраділи нагоді поділитися наболілим – не так зі мною, як із читачами книжки, яка збереже і донесе до людей їхню правду. Всі мої співрозмовники були переконані: Україні для її Перемоги над ворогом, як хліб насущний, потрібна правда.

Робота  просувалася дуже швидко. У грудні 2016-го я вперше приїхала до шпиталю, у січні — лютому записувала розповіді бійців, а вже в березні завершила книжку (рукопис), яка вийшла з друку в грудні 2017 року. Не перебільшую власної ролі, але применшувати значення книжки, яка народилась у стінах госпіталю, не маю права; минає час, а розуміння важливості її зростає.

Іноді доводилось чути: та ви їх поменше слухайте, вони вам наговорять… — мовляв, усе, що розповідає солдат, — фантазія. Серед цивільних циніків вистачає… Натомість воїни, які проходять реабілітацію у шпиталі, фізично і психічно травмовані, — здорові з моральної точки зору. Війна змінила їх вартості, скорегувала переконання, дала чітке розуміння того, що їм по-справжньому дороге. Вони вже вибралися з-за радянських колоніальних грат і стали вільними, захищаючи Батьківщину, її свободу. І тепер вільні не відповідають нормам невільного, психічно скаліченого суспільства, якому свобода непотрібна.

Навіть якби я знала, що записую суцільні фантазії, то й тоді не перестала б цього робити, бо й фантазії висвітлюють певні ділянки інтелекту, акумулюють уявлення про добро, зло, якісь етичні, моральні критерії. Втім, я бачила перед собою не фантазерів; я бачила і досі бачу постаті і дорогі мені обличчя напрочуд шляхетних, гордих і красивих людей — добровольців, вояків ЗСУ. Хтось після складної операції, хтось – напередодні, а їх, тих операцій, десятки; щодня виснажливі процедури. Дехто хоче пройти курс лікування й реабілітації якнайшвидше — рветься знову на фронт. А чи він звідти вернеться? За цих обставин я не мала жодних підстав сумніватися в чесності й відкритості своїх співрозмовників чи не вірити в достовірність наданих ними фактів, які вважала за потрібне фіксувати якомога точно, щоб жодним чином не спотворити те, що люди, які дивилися в очі смерті, хотіли залишити по собі, як свою правду.

Слід сказати, що розуміння правди захисниками Батьківщини значно глибше, ніж оте спрощене її розуміння, притаманне представникам «старої» системи, які вважають правдою голі факти, що їх, мовляв, потрібно передавати безпристрасно, відкинувши від себе емоції. Якраз емоції, почуття, до яких в собі прислуховуються бійці, і допомагають їм правильно інтерпретувати події, свідками й учасниками яких вони є, в той час як журналісти, експерти, історики, які намагаються висвітлювати те саме безпристрасно, підводять до діаметрально протилежних висновків. Не є правдою для тих, хто побував «далі смерті», і викриття якихось недоліків, темних сторін життя, чим так переймаються «правдолюби», які бачать світ з ракурсу своїх перечулених амбіцій. Це навіть і не загострене почуття справедливості, яке спонукає висловлювати свою думку відверто, чесно.

В уявленні бійців правда – картина (або модель) світу, яка включає в себе все те, що становить найвищу цінність їхнього життя. Правда — це основа всього, духовний фундамент України. Майдан стояв за правду. Російсько-українська війна також іде за правду. Європейська Україна повинна стояти на правді. Війна скінчиться — ворог буде розгромлений, коли переможе правда. Наша національна ідея – правда.

Важливо підкреслити також те, що правда, якою її уявляють учасники війни на Донбасі, постала перед ними з їхньої тяжкої праці над собою (якої могло б і не бути, якби не війна). У декого з них правда — цілісна картина життя (Юрій Мігащук, Сергій Козій, Володимир Семенюк), в декого фрагментарна – їм на війні відкрилися певні істини, але в цілому погляд на світ негармонійний. Тому своєю задачею я бачила скласти їхні відкриття всі докупи; з різних розповідей і фрагментів, окремих епізодів зробила ціле. Результат мене здивував, я реально переконалась, що ціле не дорівнює сумі частин, це щось значно більше, аніж частини. За рахунок композиції книжка сприймається як твір не про війну, а про Україну — яка вона, Україна, очима її захисників, а на передній план виходить людина – постать українського воїна з його розуміннями, осягненнями, осяяннями і прозріннями. Я переконана: кожен, хто був моїм співрозмовником, прочитавши книжку, дізнається про себе нове — розповіді збагачують одна одну.

Війна несе біль, страждання, та це ще і велика школа життя, практика усвідомлення якихось дуже важливих морально-етичних істин, необхідних для набуття мудрості і переваги над ворогом. Смертельна небезпека, загроза втратити рідну країну розплющує очі, змінює звичний плин життя, в якому примушує бачити щось нове, несподіване, спонукає до пошуку. І чим гучніше московська пропаганда кричить про те, що ми, «укропи», фашисти, тим нагальнішими й істотнішими для нас стають питання хто ми? Як опинилися у стані війни? І як її зупинити? Відповідаючи на це, бійці рухаються шляхом внутрішніх перетворень, виробляючи в собі якості, необхідні для правдивого бачення і розуміння світу.

Розуміння правдиві, коли пронизані почуттям. Правдива картина світу — суб’єктивна. Правда конкретна, вписана у певний контекст, це завжди чиясь Правда, чиєсь внутрішнє знання. На цих істинах, беззаперечних для моїх співрозмовників, героїв книги, базується і творчість письменників, які, розповідаючи про війну, першочерговою своєю задачею вважають донести до читачів Правду, якою її бачить автор.

Так, Назар Розлуцький у книжці «Нотатник мобілізованого» (Київ, «Темпора», 2018) у вступі пише: «Сприймайте цю книгу не як істину в останній інстанції, а як суб’єктивний погляд автора на власний пережитий на війні досвід»; «…я залишаю за собою право на власний суб’єктивний погляд і особисте сприйняття усього, навіть якщо воно не збігається з усталеними в суспільстві чи армії стереотипами. Так воно є в моєму житті, так буде і в моїй книзі».

А ось як Роман Зіненко обгрунтовує свою мету: «Мине час. Війна скінчиться і стане історією. Щоб зберегти про неї правду в деталях, літописцям доведеться вивчити не тільки офіційні документи, але й перевірити численні свідчення безпосередніх учасників бойових дій. Відокремити вигадки і маніпуляції від дійсних фактів і свідчень. Оцінки, враження і свідчення звичайних людей, втягнутих у бурхливі історичні процеси, не завжди співпадають з офіційно оприлюдненими…». «Мені випала доля і честь бути свідком героїзму багатьох справжніх героїв і патріотів України, які мають увійти в історію нашої Держави. На превеликий жаль, багато хто з них загинув. Саме заради них і написана ця книжка. Саме цим бійцям належить честь, повага і пошана» («Хроніка Іловайської трагедії» (Харків, «Фоліо», 2019).

«Сначала в голове возникает идея. Даже не книги, а желания ее написать. Ты пока толком не знаешь, что именно там будет. И как оно будет уложено в связный рассказ. Такая себе навязчивая мысль, выскакивающая время от времени на поверхность. Потом тебе звонит вдруг в Оман твой друг и выписывает волшебный пендель. По типу, что пройдет еще несколько лет и окажется, что непосредственные учасники событий окажутся ни причем, а медальки получат и мемуары напишут те, кто на войне был проездом два дня. И хорошо, если вообще был». – Оксана Чорна, «Фейсбук», 14 травня 2019.

Подібні думки простежуються у багатьох — майже в усіх письменників-ветеранів. У зв’язку з цим, представляючи «Простір прихованого» в межах проекту «Жити… Історії війни», я побачила своє завдання складнішим, ніж розповідь про одну книжку, і наголосила на тому, що література — не просто засіб передачі інформації; література —  це передусім творення й осягнення світу.

Ветеранська книжка цікава і цінна тим, що на чільному місці в ній стоїть Правда, якою її бачить автор. Не описи боїв і «операцій», які колись (в майбутньому) послужать «матеріалом» історикам, коли вони, історики, реконструюватимуть події війни за спогадами тих, хто брав у ній участь — це якраз «другорядне»; головне – зафіксувати образи реальних людей. Жодне ім’я захисника України не повинно бути забуте, пам’ять про кожного треба зберегти. Тобто вже зараз люди, сучасники автора, стоять віч-на-віч з межовою оголеністю «матеріалу», представленого автором у своїй книжці, і творять – з ним разом — хто меншою, хто більшою мірою свою Правду. Бо що є Правда? – Індивідуальність в думках, знання, отримане шляхом внутрішнього прозріння, результат власних відкриттів і осяянь.

Майбутнє варіативне. Наївно думати, що спочатку щось відбувається, а потім якісь фахівці з’ясовують, як там було насправді. Жити – це творити майбутнє. Сьогодні, зараз, здатність до творення майбутнього є найвищою пробою духа захисника Батьківщини.

Кожна книжка військового письменника своєрідна. І все ж усі вони пов’язані не лише темою, але й тим, що, окрім багатющого інформативного шару – видимого, містять у собі щось глибинне, невидиме, чого автор часто не усвідомлював, і що прочитується «між рядками». Я маю на увазі не підтекст, а ту неповторну духовну ауру, яка твориться навіть не окремим автором, а всією воєнною літературою, сукупністю текстів різного рівня складності, з яких уважний читач – той, що вміє читати «серцем», вичитає щось зовсім інше, ніж можна побачити на поверхні.

Автори уникали пафосу, не ставили перед собою задачу хай там що вивести тип українського героя — незламного і сильного духом патріота. Але постатями дійових осіб – їхніми думками і вчинками, і лініями життя, а головне – власними помислами, почуттями, оцінками і переконаннями, і ставленням до всього, що знайшло відображення в їхніх книгах, автори створили і вивели на суд читачів образ української людини, борця, який в ім’я свободи й любові до Батьківщини добровільно йде на війну, проходить всіма колами пекла і зберігає безсмертну душу, здатну відчувати, переживати і пам’ятати.

Як і загалом в потоці літератури, у ветеранській прозі є твори різного гатунку. Однак, стверджувати, що вся ветеранська література – масова, нема підстав. Наголошую на цьому тому тільки, що відповідаю таким чином на спроби розглядати ветеранську літературу як літературу масову. Якби ті спроби робила російська пропаганда, то куди б іще не йшло, але ж  літературознавці й літературні критики в Україні! Прикро. Бо масова – це ярлик, який компрометує і воєнну літературу, і військових письменників; почепити його — то є величезна помилка і неповага до письменників-ветеранів, і невдячність, і неправда, це все одно що винести вирок Україні, який водночас є страшним діагнозом самим літературознавцям і критикам, який вони собі поставили, бо й досі не виросли зі штанців провінційності й потребують духовного розкріпачення.

Не годиться оцінювати ветеранську книжку за мірками споживацькими, вона на те не заслуговує. Ветеранська література, яка заявила про себе десятками, а якщо включити в неї тексти, написані волонтерами, військовими журналістами, переселенцями, то і сотнями назв, щойно тільки виходить на широкий загал. Хоч вона ще не мала змоги вповні проявити себе, однак вже різко відрізняється від усього, часто провінційного і безликого, що тепер називається «уксучліт».

Ветеранська література має величезний потенціал — духовний. Вже зараз у ній є твори, здатні збагатити скарбницю культури людства, як от, скажімо, книжка Олександра Терещенка «Життя після 16-30» (Миколаїв, видавництво Ірини Гудим), яка заслуговує бути перекладеною на всі мови світу і представляти сучасну українську літературу в її найкращому вигляді, бути своєрідною «візитівкою» української культури як в Україні, так і за кордоном. Чому б не посприяти цьому — замість понижувати ветеранську книжку до рівня розважального чтива?

Задача літературознавців і літературних критиків –  не ставати в позу всезнаючих, а насправді безнадійно відсталих від тих, хто взяв на себе відповідальність утверджувати нашу українську правду на такій важливій ділянці гібридної війни, як література; задача літературознавців і літературних критиків — спрямувати сприйняття читачами ветеранської літератури в духовне русло. Для цього зовсім не треба шукати трунків для пересичених, які вже «обпилися», а зачерпнути й собі чистої води з цілющого джерела.

Вочевидь, слід розрізняти терміни: популярний і масовий. Література може бути популярною, але при цьому не бути масовою. Масовість, елітарність – поняття, які позначають насамперед якість літератури, а не кількість примірників.

Згідно сучасним уявленням, розуміння масового та елітарного неоднакове в тому чи іншому часі. Не так давно ще вважалося, що література масова — низькопробна, тривіальна, яка не потребує зусиль для свого сприйняття і розрахована на невибагливого читача – неосвіченого, малокультурного, що не цікавиться суспільно значимими подіями. Тоді як елітарна – серйозна література, справжня, несе в собі «високу культуру» і потребує вдумливого читача.

Тепер, коли література — ринкове явище, названі ознаки непевні, жодна з них і всі разом не є критерієм для розрізнення масової та елітарної літератури. Сучасна масова література неоднорідна і не завжди низькопробна; вона може бути дуже добротною, розрахованою на вишукані смаки і претендувати на високі оцінки художньо освіченої публіки. Окрім суто комерційної, яка пишеться за шаблонами, є якісна белетристика, яка піднімає актуальні, значимі для суспільства теми, має художню цінність.

І все ж головний критерій, який дозволяє відрізнити елітарну літературу від масової, ніхто не відміняв, він напрочуд точний, його можна виразити одним словом: шлях.

Шлях – ключове поняття, яке передбачає рух душі людської в осягненні нею правди. Це шлях самозаглиблення, дослідження себе в собі, усвідомлення себе в світі (духовний розвиток). Наявність чи відсутність шляху – роботи над осягненням правди — відрізняє духовність від псевдодуховності, культуру від антикультури, мистецтво від недомистецтва і, зрештою, духовне ставлення до культури від споживацтва.

Олександр Терещенко правдиво розповідає про свій шлях повернення до життя після важких поранень. «Єдиний сенс, який я вбачаю в цій історії, якщо комусь, хто вже в десятий чи сотий раз повертається в «Попереднє меню», моя маячня на 1\100 допоможе нарешті вибрати «Далі», — я буду щасливий…» Автор ділиться з читачами своїми прозріннями на шляху, щоб разом з ними просуватися в осягненні правди й допомогти одне одному знайти цінність сьогоднішнього життя. І це також боротьба – розмова про засадничі речі. Комусь вона послужить ключем до складних питань, на яких зав’язана ця війна, для когось буде ударом камертона.

І ще одне. Іноді доводиться чути: все, що видано хлопцями, ветеранами війни з Росією, – знахідка для письменника. Мовляв, з’явиться професійний письменник і напише на основі цього свою високохудожню книжку. Вважаю, що навіть ставити питання так некоректно. Ветеранська література самодостатня, самоцінна, елітарна в повному розумінні цього слова; вона є своєрідним посібником того, як пройти суворі випробування і залишитись людиною – мобілізувати свої внутрішні ресурси на боротьбу за життя і вдосконалювати їх. Художня майстерність також набувається і вдосконалюється — в процесі роботи. Воювати теж спочатку не вміли, але ж навчилися.

Головне, визначитись, для кого ти пишеш і для чого, тоді проблеми з майстерністю відійдуть на другий план, а можливості для їх вирішення з’являться самі собою. Тим більше, що вже є досвід вирішення цих проблем серед письменників-ветеранів. Дехто стрімко піднявся на свою висоту, дехто — на ближніх підступах. А всілякі намагання не визнавати ветеранську книжку, бо їй, бачте, чогось бракує, – це всього лише спосіб приховати власну професійну некомпетентність і відсутність того, що є головним для письменника – здатності жити в резонансі зі світом. У тих, хто воював на Донбасі, ця здатність є. Ветеранська книжка — зразок мислення абсолютно нових людей, які добре відчувають дух своєї доби і не залежать від чужих оцінок і суджень.

Духовна незалежність, свобода – в умінні виразити себе, пізнання на власному досвіді людиною того, до чого закликає її душа. Сьогодні духовну незалежність, свободу письменники-ветерани здобувають творенням правди – особистого, індивідуального розуміння того, що діється в Україні. Завтра їх наслідуватимуть у цьому їхні читачі. Ось чому я радо вітаю появу кожної ветеранської книжки, а тим більше ветеранської літератури — явища напрочуд яскравого, своєчасного і в перспективі – надзвичайно потужного, хоча багато хто цього ще не бачить, не розуміє вповні. Тому так важливо оточити ветеранів і їхню літературну творчість повагою і максимальною увагою людей всяких – журналістів і представників влади, літературних критиків, діячів культури, всіх небайдужих громадян України, які сьогодні ще потенційні, та завтра стануть реальними читачами.

 

ІІ

 Своїм відвіданням Львівського шпиталю я завдячую Першому всеукраїнському форуму військових письменників, коли упродовж трьох днів автори книжок про війну представляли себе, свій творчий доробок. Відбувались цікаві зустрічі – в бібліотеках, будинках культури, навчальних закладах. Але госпіталь — особлива подія форуму, зовсім відмінна від усього іншого. Для мене ж вона стала взагалі головною.

 

Саме з госпіталем пов’язані кардинальні зміни в моєму світовідчутті, які спричинили появу книжки «Простір прихованого. Записки з військового шпиталю». Але то був шпиталь у Циблях – Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни на Київщині неподалік Переяслава, де я знайшла співрозмовників серед вояків-добровольців і бійців ЗСУ, які в січні 2017-го проходили там лікування та реабілітацію. Тоді хлопці – відважні захисники Батьківщини, розпочали серйозну, виважену розмову про долю України. Так виник простір прихованого — атмосфера довіри й щирості, взаємної поваги, відкритості, руху думки і почуттів, яку я прагнула відтворити в книжці, що з’явилася друком, коли літератури, яку сьогодні називають воєнною, іноді ветеранською, іще не було, а про те, що діється на Донбасі, розповідали військові кореспонденти, журналісти, волонтери, переселенці. Записане мною – чи не найперші правдиві свідчення учасників бойових дій, які особисто діляться своїми роздумами й переживаннями.

Як перемогти ворога? Встановити надійний, стабільний мир в Україні? Методи протистояння агресору, подальша доля окупованих територій, взаємостосунки з мешканцями Донбасу… — на це нема однозначних відповідей. Окрім правової, ці питання включають морально-етичну складову і набувають значення в контексті доби, яка що не день вибухає новими викликами, вносячи корективи в потрактування понять «патріотизм», «демократія», «справедливість». Нині на осягненні цих питань зосереджуються думки багатьох людей, серед яких експерти, історики, допитливі громадяни. Змінюється суспільство, іншими стають настрої. Те, про що важко було говорити вчора, сьогодні видається вже не таким болісним, спрощується, відтворюється жартома й з іронією. А я відкриваю Записки зі шпиталю й по них звіряю правдивість всього, що має відношення до війни, — звіряю це по свідченнях тих, хто найближче підійшов до питань, на яких зав’язана ця війна, хто платив за відповіді на них життям.

6 травня в госпіталі – Військово-медичний клінічний центр Західного регіону – окрім мене, представляли свої праці Олександр Терещенко, автор книжки «Життя після 16-30», Євгенія Подобна – «Дівчата зрізають коси», Наталя Нагорна – «Повернутися з війни», а також Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов, співавтори книги «Позивний «Бандерос», творці однойменного кінофільму. Тепер це спогад, та він ніколи не зникне з пам’яті.

Львівський госпіталь зустрічає нас диханням чистоти, свіжості, радісним буянням дерев, омитих травневою рясною зливою. Ми ніби потрапляємо в храм, де в трепетному подиві зупиняємось перед повнотою незбагненних чудес природи.

Весняний дощ – вічний рух, символ життя, зростання. Природа несе в собі рівновагу, мир, спокій і разом з тим – жагу перетворень, красу оновлення. Гармонію народжує антитеза.

Корпуси огортає тиша. Тут лежать українські воїни з тяжкими пораненнями, лікарі виривають їх із лап смерті. Водночас краса і цінність дарованого людині життя розкривається саме тут.

Госпіталь – можливість побачити війну зблизька. Війна асоціюється зі злом, це закономірно. Пересічна людина відвертається від війни – оберігає себе від біди, страждань. «Ми не хочемо чути про війну»… «стомились»… «війна набридла»… І в цьому намаганні відсторонитися, не помічати війну – страх смерті.

Шпиталь спонукає поглянути на смерть інакше, відкриває двері в інший вимір життя — за межі звичного, буденного світу; шпиталь доводить, що війна – теж життя, але життя на грані людських можливостей.

Ми йдемо спочатку алеями, потім старими білими коридорами – нас супроводжує заступник начальника Центру по роботі з особовим складом полковник Іван Держило. «Це хоча і військовий заклад, та все ж не такий, як там, де дали команду — і всі прийшли як один. Ми оголошуємо, що буде зустріч з письменниками, а приходить, хто хоче. Точніше, хто може прийти».

У бібліотеці відділення відновного лікування збираються медики, пацієнти –  переважно зовсім молоді люди. Привертає увагу до себе хлопець на інвалідному візку. Це морський піхотинець Олександр Горбачевський, родом з Херсонщини. Йому 20 років, він поранений у голову снайпером – куля пройшла на виліт через каску. Сашко переніс не одну важку операцію, довгий час перебував у комі, але зусиллями лікарів і власною волею повертається до життя. Вже зумів стати на ноги, поступово відновлюється і мова, і церебральний апарат. А цю дівчину звати Катерина. Родом з Харкова. Воювала в гарячих точках на сході України, контрактниця, потрапила до шпиталю втретє. Після поранення проходить службу в Тернополі, зараз на лікарняному. Підлікується і знову повернеться до виконання взятого на себе обов’язку – захищатиме Батьківщину.

Книжку Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова присвячено Сергію Башкову з позивним «Індіанець». Їй передував кіносценарій, написаний за фронтовим щоденником нацгвардійця. Письменники розповідають про те, що їх надихнуло до творчості, і про те, як важливо, щоб весь світ побачив, що діється у нас в Україні. А я в цей час вдивляюся в обличчя поранених — дівчат, хлопців, які сидять поруч, гортаючи сторінки книжок, — такі ж герої, як і ті, про кого написані ці книжки. Й це служить ілюстацією того, що література, яка так яскраво заявила про себе нині, — не про чиєсь страждання; це тексти по те, що діється в Україні зараз і стосується всіх: не тільки тих, перед ким розверзлась безодня болю — він іде дорогою суворих випробувань, а й тих, хто не відчуває болю, — вони також учасники буремних подій, хоча й воліють цього не помічати. Війна? Є значно цікавіші теми. Маса справ і видовищ, й усі для того, аби заповнити час і не залишитись наодинці з собою. Так роблять ті, хто боїться майбутнього, бо у глибині душі впевнений, що України — немає, і ототожнює своє майбутнє зі смертю. Тоді як ця молодь — хлопці й дівчата — вражають своєю вірою у перемогу життя над смертю. Україна – буде! Вони в цьому не сумніваються і несуть у собі щось таке, над чим смерть владарювати не здатна. Вони вже подолали смерть на дуже глибокому рівні свідомості, переступили поріг, який веде до без-смертя, стоять поза смертю, перейшли у якісно інше буття – той простір, де з’являється розуміння, що існує щось вище від грубої матерії й це щось є їхньою справжньою сутністю. Я б назвала її зародком нового світу. І це той світ, до якого кожен з них себе зараховує, від імені якого говорить, яким живе, який любить, заради якого жертвує собою й вмирає до повного преображення, щоб заново народитись, життям смерть подолавши.

Хіба не диво — в людей цивільних, здорових, нерідко сили для преображення нема зовсім; нема сили вірити, жити вірою. Картопля фрі, гамбургер, пиво, суші… смартфон, гаджети… — заради цього жертвувати життям? Віра – це стан душі, вірити – процес прояву і розкриття себе в собі, рух у прагненні до мети. Вірити значить рухатися назустріч тому, заради чого можеш віддати своє життя.

Віра в Україну потребує максимального напруження всіх сил в людині, бо тільки так народжується любов і відчуття Батьківщини. Без пафосу. Без гучних слів — просто: «пішла служити» — Катерина; «проходив службу» — Олександр. Та за цією простотою стоїть неабияка сила духу і наполегливість, і непохитне розуміння того, як саме потрібно діяти в найважчі для Батьківщини хвилини, бажання взяти на себе найважчі справи.

Напрочуд зворушливим був виступ у шпиталі Олександра Терещенка, який представляв свою книжку «Життя після 16-30». До війни він працював відеооператором миколаївської телекомпанії НІС-ТВ, на війну пішов добровольцем. Захищав Донецький аеропорт. 15 жовтня 2014 року потрапив під обстріл терористів. Врятував чотирьох товаришів, а сам отримав важкі поранення, втратив око, обидві руки. Вижив. І став письменником. Видав книгу, в якій розповів свою історію повернення до активного життя, щоб вона стала комусь уроком.

«Я хочу, звичайно, їм допомогти, підтримати, показати, що життя не закінчилось, все краще може бути попереду. Моє життя показало, що саме після поранення я став жити більш повноцінним життям. Я вважаю, що більше користі став приносити, і хочу це їм донести, щоб в жодному випадку не жаліти себе і нікому не давати себе жаліти».

Своєю книгою, виступами перед потенційними читачами Олександр Терещенко робить велику справу — переконує молодих людей в тому, що абсолютно безнадійних ситуацій не буває. Ситуація здається безвихідною, коли людина втрачає сенс свого єдиного і безцінного життя. Але безвихідь зникає, якщо наповнити життя смислом. Власним прикладом – прикладом людини без рук, що відчайдушно боролася і вижила, більше того — повернулася до повноцінного життя, письменник повертає надію тим, хто також потрапив у ситуацію, яка вимагає колосальної праці і впевненості в собі, допомагає їм не зірватись у прірву відчаю, пройти свій шлях з гідністю, не втрачаючи життєвої снаги і волі до боротьби.

Спілкування з Олександром Терещенком – подія для будь-кого, та для поранених, покалічених, хто повертається у «Попереднє меню» кожної безсонної ночі, це шанс здобути таке принципово важливе знання про себе, що не віднайти спокій і не вибрати клавішу «Далі» вже неможливо.

Війна – це злочин, безумство, але це злочин і безумство із боку тих, хто розв’язав війну. Захищати Батьківщину і бити ворога — свята справа. Надважлива. Важливіша за все нині в Україні й в цілому світі.

Неймовірна жорстокість ворога не є ознакою його сили, а лише доказом його безсилля й жорстокості. Поранений український воїн — не жертва війни, а Герой – людина, яка перемагає себе. Складні обставини тимчасові, через усе можна пройти, коли знаєш, заради чого і куди йдеш.

Герой — незламна і горда особистість, красива, вільна, відповідальна, яка ніколи не жаліє себе, це означало б потрапити у негативні обставини випадково. Герой свідомо вступає у боротьбу й долає обставини, і цей рух для нього – умова здобуття цілісності й велика школа життя, в якій він здобуває уміння любити, відчуваючи себе в собі і в усіх, робити свою любов творчістю і співтворчістю.

Все має свою протилежність, окрім одного: любові. Ненависть до ворогів – не що інше, як зворотний бік любові Батьківщини, друга грань того ж самого феномену. Під час війни ненависть до ворогів така ж свята, як і любов. Бути живим – жити в резонансі зі світом, відчувати себе часткою єдиного світу, любити й ненавидіти, радіти, що ти живий.

Кожен здатен бути живим – корисним, люблячим, — в смутку чи радості, в хворобі, в смертельній небезпеці; не опускати рук — не втрачати сенсу свого перебування в світі. Тоді й страждання — не покарання, а джерело мужності, лікування від поранень – поштовх до розвитку, пробудження жаги до життя, а смерть — не жахіття і не спокуса, а підказка того, як жити далі.

До книжки Олександра Терещенка інтерес непідробний, його виступ у госпіталі  захоплює щирістю й життєвою правдою, яку слухачі відчувають «на власній шкірі». Пораненим таке спілкування потрібне, як хліб насущний. Але й письменнику також необхідні зустрічі з тими, хто розуміє його з півслова, як і він їх (іноді взагалі без слів). Бо це споріднені душі, їх об’єднує значно більше, ніж подібність фактів у біографії. У свідомості поранених факти біографії Олександра Леонтійовича вибудовуються у гімн людині, яка бореться зі злом в усіх проявах і не здається, здобуває перемогу, — саме це запорука успіху його книги.

Зустріч з письменниками добігла кінця, але учасники не поспішали розходитися, спілкування тривало. Хтось дякував за подаровану книжку, комусь, під враженням від почутого, хотілось поділитися наболілим.

«Буває, виходиш в місто, слухаєш цивільних людей і постає запитання: за що ж ми боролися? Навіщо воювали? Ця дитина вчиться наново жить – заради чого? Але, з іншого боку, розумієш, що якби не ці хлопці, то дізналися б всі, як жить під ворогом. Хотілося б, щоб якомога більше цивільних людей частіше спілкувались з такими хлопцями, бачили їх. Просто приїхали б сюди і подивилися. Прикро, що в декого війна десь далеко і хата скраю. Тут, з хлопцями, більше відчуваєш ціну війні. Коли бачиш людей, які починають заново жити, все змінюється».

«За що?», «навіщо?», «заради чого?» — ці питання виникли не стихійно: у корчах серця і маренні спечених уст. Катерина замислюється над ними постійно, як замислювались, розмірковували над цим хлопці, з якими я спілкувалась у Циблівському шпиталі.

Вони розведені в часі й відстанями, але у висновках суголосні: жити — треба, безвихідних ситуацій не буває. Повноцінне життя (духовне) – це життя в світі переживання, робота над осягненням смислів, до неї спонукає література, спілкування. Друковане слово мертве, але якщо вмієш читати серцем, між рядками побачиш те, що його покликало до життя. Найгарячіша точка гібридної війни – людське серце, бо саме з серця іде потреба якнайповнішого вияву свого унікального «Я» і з’являється вище виправдання тих неймовірних втрат, що їх судилось зазнати. Передова – не тільки лінія фронту. Кожен громадянин України перебуває на межі з «русскім міром»; кожен здатен відокремити себе від «міра» й зробити внесок у перемогу, долучившись до творення Українського Світу – внутрішньої (психічної) реальності, де немає місця для хаосу, який сіє ворог, — там панує душевність, спокій, лад, гармонія, рівновага. Таку реальність можна творити всюди, в тому числі й у госпіталі. Бо госпіталь — це не місце, де тебе ізолювали від життя; це місце, де ти можеш відчути свою причетність до життя, зрозуміти щось для тебе важливе і багато чому навчитися.

Втім, тепер це має бути вже не так висновком, як вихідним імпульсом в опрацюванні літератури, яка заявила про себе сміливо й вчасно – у піку московській пропаганді і брудним технологіям, які кремль застосовує, щоб знищити нашу державність. Але на це в України є гідна відповідь: воєнна література.

В умовах інформаційної війни слово – зброя. Щоправда, в буквальному розумінні – слово, яке вбиває — це стосується хіба пропаганди, бо пропаганда (московська, звісно) послуговується брехнею. А щодо літератури слово-зброя – метафора. Література не повинна вбивати; вона є виявом доброти, милосердя, її задача зовсім інша, ніж реагувати інформацією на інформацію. Література — слово Правди й Любові.

Правдива, глибинна сутність нашого народу якнайповніше втілюється сьогодні в творчості військових письменників, що надає їй значення неабиякого в культурному житті України.

Не секрет, що в сучасній літературі далеко не все є вираженням українського дискурсу; більшість авторів продукує картину світу, сконструйовану ідеологами, а читач споживає таку продукцію, — це маскульт, якісне літературне чтиво для «духовного» проведення часу.

Ветеранська література – щось принципово інше. Це наша духовність, — не життя в світі фентезі, а життя в правді, праця над осягненням правди, яка преображає людину.

Чому бійці, які захищали Батьківщину в окопах, стали письменниками? — Щоб обороняти Україну інтелектуальною зброєю. Бо в ситуації, коли такий значний відсоток населення – люди зі споживацькою психологією, підвищення духовності, розвиток державного мислення — питання життя і смерті України.

Вони відбивали атаки ворога на лінії ведення бойових дій, а тепер стають проти зла, яке несе в собі суспільство з масовою свідомістю, оскільки першими зрозуміли: героїчні зусилля армії по витісненню окупантів з території України не усувають причину, на яку впливав Путін, — вона криється в обставинах внутрішніх  і становить величезну загрозу для України, оскільки зло, що його несе в собі суспільство з масовою свідомістю, визріває і множиться невпинно. У жодному разі це розуміння не з’явилося випадково: тут проявився той же феномен, що в 2014-му році — почалась війна й на фронт пішли ті, хто був морально готовий воювати.

За кілька років – хай там як складуться об’єктивно-історичні обставини, література, яка твориться нині військовими письменниками, стане в авангарді літературного процесу, й це значить, що середовище військових письменників і є та дієва, омріяна українським народом якісно нова інтелектуальна еліта, відповідальна за державу й суспільство, якому задає вектор розвитку.

ІІІ

У країні, в якій п’ять років іде війна й бої точаться не тільки у видимій, але й невидимій площині, поява цілої плеяди військових письменників – настільки значна подія, що применшити її неможливо, хоча, звичайно, такі спроби є й будуть – інформаційна війна у розпалі. А тому і Ветеранський намет, і все, що відбувалося в ньому й довкола нього з 22 по 26 травня в рамках ІХ Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», — надвартісне й цікаве найперше своєю роллю в найновішій історії боротьби України за незалежність, тож потребує якнайширшого розголосу і висвітлення засобами масової інформації, адже йдеться про те, щоб воєнна література не лише здобула визнання в читацької публіки, але й справила на суспільство належний вплив.

Книга живе в свідомості, у сприйнятті читачів, ось чому так важливо боротись за читача. Однак, що значить у даному випадку боротись? Будь-який принцип боротьби передбачає кінцеву мету й рух до неї. Але духовність – це не мета; духовна реальність – відстань, яку долають люди, здобуваючи свою правду, шлях певних відкриттів, усвідомлень.

Захисник Батьківщини пройшов свій шлях у ситуації екстремальній, якою є війна, і розповідає про свої відкриття, щоб таким чином спонукати й тих, хто не був на війні, до внутрішньої діяльності. Він не може передати читачеві готову правду, але він може запалити його бажанням пізнати правду, до якої читач ітиме своєю дорогою..

Декому здається, що це так просто — записати те, що «ми всі там, на війні, відчували». А візьми спробуй, прислухайся до себе, відкрий серце, й побачиш, що нічого нема складнішого, аніж віддати на суд людський власну душу.

Написання книги – непроста праця. Гіркота, відчай, біль… Все це треба пережити не раз в собі, перш ніж виплеснути назовні — перенести на папір свої думки, відчуття. Та саме так з’являється на світ правда – проходженням душі через певну трансформацію у дорозі, яка є дорогою прозрінь і осяянь. А потім книга друкується, і це також стрес. Та ще більший стрес – вихід на публіку, нові переживання і пошук автором чіткого розуміння того, для чого йому це треба.

Душа живе, коли людина нею займається. Духовність – розвиток думок, почуттів, життя душі. Серйозна, справжня, елітарна література – розповідь про душу людини, про ті внутрішні трансформації, які відбуваються з душею людини, коли вона, відчувши потяг до правди, активує максимальний обсяг своїх інтелектуальних здібностей, щоб здобувати життєво необхідні для себе істини.

Який стосунок до цього мають такі велелюдні «заходи», як Книжковий Арсенал? І чи взагалі — мають?

Арсенал — один із найбільших і найкращих у світі книжкових ярмарків вражає ілюзією насиченості культурного життя, та з точки зору духовності це омана. Споживання духовності не є духовністю. Крізь шум і суєту неможливо прорватися до осмислення, аргументованого обговорення, доторкнутись до реальності ідей книги. Віртуальність, отримання формального знання, штучність, масова прискорена товаризація друкованою продукцією, конкуренція, гонитва за рейтингами… До всього цього авторам слід бути готовими від початку і відповідно себе налаштувати, щоб не довелось розчаровуватися.

Публіка хапається за синтетику – копіює, наслідує, імітує духовне життя, переформатовує живе інтелектуальне диво в комерційний продукт, тобто сурогат. Думки спотворюються і застигають, ідеї вмирають, вкладаючись в зручні формули, якими ніхто в житті не керується. Дії письменника за таких обставин очевидні: він підтримує в людях свідомість маси. Або — веде за собою.

У першому випадку письменник спілкується з потенційними покупцями й споживачами друкованої продукції, ставить себе в залежність від їхніх смаків та оцінок. У другому — вільний від будь-яких оціночних суджень, він спілкується зі своїми потенційними читачами, в яких бачить колег і помічників і налаштовує їх на духовну роботу, яку вони здійснюватимуть із допомогою його книги кожен сам за межами ярмарку.

Ідея створення Ветеранського намету свідчить про те, що оптичний ракурс, з якого бачили свою участь в Арсеналі військові письменники, явно не співпадає з загальноприйнятими стандартами.

Намет – певний різновид дому (інші його різновиди – хата, фортеця, храм). Військовий намет – тимчасовий дім, який в умовах небезпеки служить колективним укріпленням, спеціально облаштований і захищений життєвий простір.

Проект «Військовий намет», ініційований письменниками-ветеранами на Книжковому Арсеналі, – форма захищеності і відокремленості себе від загального простору, яка гарантує відчуття власної території, дію звичних для тих, хто ТАМ, тобто на війні, був, порядків і правил.

Можна по-різному ставитися до ідеї намету – підтримувати, як підтримала її дирекція Арсеналу, яка всіляко сприяла втіленню цього задуму, чи ставитися скептично, іронічно, – мовляв, екзотика, до якої вдалися автори-початківці для самореклами, привернення до себе уваги. Хоча, звісно, яке привернення, якщо намет десь «скраю», окремо від основного простору, його можна і не помітити…

Як би там не було, а яскраво вираженою ознакою намету була внутрішня специфічна атмосфера, в якій військові письменники та їхні читачі й побратими почувались, як вдома — в будові такого рівня, яка відокремлює НАС від НИХ.

Чи виправдала себе ідея намету? – Безумовно. Відвідувачі Арсеналу отримали живий доступ до книг, якими цікавилися, яким раділи, які купували – продано близько чотирьох тисяч примірників воєнної літератури. Це дуже позитивний момент, як, власне, й мить впізнавання, встановлення стосунків довіри між людьми, які блискавично відчувають зв’язок одне з одним – військовими, волонтерами, активістами й цивільними громадянами, які, купуючи книжку, воліли не тільки вдовольнити власну цікавість тим, що відбувається на війні, але й підтримати таким чином етичні, моральні засади, цінності, які вони пов’язують з армією, військовими.

З такими людьми надзвичайно приємно спілкуватись, відчуваєш задоволення від самої тільки своєї присутності серед них. Ти немов зустрічаєш себе і світ, який завжди є в тобі і був задовго до тебе, і не закінчиться після тебе.

Можна сказати, що ресоціалізація в інший соціум, про яку говорив Мартин Брест, таки вдалася – ветерани убезпечили себе від «чужого» світу соціальних перегонів, який не є для них домом, а збудували для себе «хату», в якій у них  «своя правда». Тож нехай нікого не бентежить, що та «хата» скраю, — це лишень один з перших кроків за межі соціуму, який функціонує «за старими» законами, до віднаходження такого МИ, в якому нема відчуження між воювавшими й невоювавшими, яке реалізовуватиме завдання, значно важливіші й складніші, ніж просто продаж чи придбання книжки.

Звичайно, те саме — «хата скраю» — не повинно повторитися наступного року, бо то вже був би виверт, крен у сектантство. Адже протягом року – за умови послідовної, системної, добре організованої цілеспрямованої роботи з поширення ветеранської книжки серед населення «на гражданці» – має сформуватись читацька аудиторія, спираючись на яку можна поступово відвоювати позиції не тільки на території Арсеналу, а по всій країні у сфері суспільної свідомості, яка ставатиме все менше масовою і все більше громадянською.

Як на мене, відома фраза, яка давно вже в багатьох на вустах: от прийдуть хлопці з війни і наведуть тут порядок, — передбачає саме цю дію: вигнання торгівців з храму – диво внутрішнього преображення себе й інших людей. Це і є робота з привнесення миру — налаштування суспільства на перехід у якісно новий вимір психічного життя, повалення старої системи взаємостосунків людини з людиною, вихід в простір, в якому менше споживають, а живуть більше – в гармонії, в мирі з собою — внутрішнім, духовним життям. Ми зараз у процесі цієї дії – вигнання торгівців з храму, і те як це відбувалося на Арсеналі, — зріз того, що діється по всій Україні, коли люди, в даному випадку письменники, «мечем уст» перемагають «нечестивих» – чистою проповіддю, без насилля.

Людина має змінитись передусім внутрішньо – позбутися війни (зла) в собі, тоді в ній настане мир – прокинеться жагуча потреба справедливості й бажання стати на героїчну стежку, і дух свободи, який витає над Україною, втілюватиметься в нові й нові чудові проекти – політичні, культурні, соціальні, економічні тощо. А як не це, то…

…то й добру літературу можна перетворити на товар. Або використовувати як зброю в інформаційній війні – пристосувати до потреб соціуму, який не знає духовності, — вважає духовністю щось зовсім не те, що є нею. Можна, звісно, й  мікроскопом забивати цвяхи. Однак, існує ж для чогось таке знаряддя ударної дії, як молоток, а в мікроскопа інше призначення.

Маємо розвінчувати брехливі тези російських пропагандистів – на пропаганду відповідати контрпропагандою. Однак, при цьому слід пам’ятати: спектр дії контрпропаганди обмежений. Всі спроби побороти «русскій мір» самим лише запереченням його «вартостей» безперспективні. Ідеологічні протистояння не понижують напруги в суспільстві — тільки розпалюють ворожнечу. Це шлях деградації – запрограмованості на вимирання, ще більшого інфікування себе «русскім міром». Позбутись запрограмованості значить перевести свідомість із того рівня, на якому її намагається втримувати Росія, на якісно новий рівень. Це може зробити література.

Не слід, одначе, випускати з поля зору й того, що українська художня література перших десятиліть незалежності має свої особливості. Вона відмінна від літератури імперської, але й не є їй повноцінною альтернативою, оскільки альтернативою імперській літературі може бути тільки національна література.

Українську національну літературу заснував Тарас Шевченко в першій половині ХІХ століття іще в надрах імперії, — тоді імперія була могутньою як ніколи. Для того він став поетом – щоб творити літературу, яка поведе українців дорогою державотворення, на розмежування із «русскім міром». У тому, що 1991-го року Україна проголосила свою незалежність, велика заслуга Т. Шевченка і його послідовників на ниві творення літератури, яку імперія всіляко забороняла і знищувала. Та попри те, українська література виконувала свою відповідальну місію.

За радянського періоду багато письменників служили ворогу – писали на замовлення партії; література стала «пропащою духовною силою». Дуже точно охарактеризував цю ситуацію Є. Маланюк, учорашній офіцер армії УНР, звертаючись до П. Тичини в листопаді 1924 року: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась»…

Сучасна українська література перших десятиліть незалежності також не є духовним провідником, це література постколоніальна, перехідного періоду. Її роль в суспільстві незначна, та все ж вона безперервно змінювалась, ставала все більше україноцентричною, але залишалась при цьому масовою — споживацькою, як за імперії. І це збільшувало шанси ворога, який всі сили кидав на те, щоб знищити Україну.

Нині державотворчі процеси в Україні завершуються. Відбуваються фундаментальні психологічні, соціальні, культурні зміни. Люди не встигають їх осмислити — не вистачає знань, і передусім знань з галузі психології – науки про душу. Але знання, наука – одне, а практичне застосування знань – інше. Тоді як література – якраз такий феномен, в якому знання і практика являють єдине ціле, це людинознавство, вища морально-етична психологія, виведена на рівень практичної філософії. Ось чому так важливо те, що у нас з’явилися паростки новітньої української літератури, яка поки що окреслюється поняттям воєнна, або ветеранська література.

Вона народилася на передовій, у вирі боротьби за свободу. Подібне спостерігалося по завершенню Другої світової війни й раніше – під час хвилі еміграції, пов’язаної з поразкою національно-визвольних змагань, коли «з окопів» вийшли талановиті письменники. Та їхня творчість розвивалася поза Батьківщиною. Шукаючи «свою» Україну, письменники-емігранти розмірковували над причинами трагедії України і (на противагу концепції радянської людини) сформулювали свою концепцію людини – борця за незалежність, національно свідомого українця, зберегли зв’язок з українською духовною традицією, чого не скажеш про їхніх радянських колег, які писали під неусипним контролем партії.

Нині ветеранська література утверджує себе як повноцінна складова загальноукраїнського літературного процесу, початок якому дав Т. Шевченко, і це помітно впливає на динаміку розвитку суспільства, яке через самоусвідомлення, через глибоке розуміння того, що діється в Україні, підступає до осягнення тих питань, від яких залежить буття чи небуття нашої нації, держави, людства.

  1. P. S.

Ніхто не спрогнозує того, чи збережеться в подальшому тенденція зростання інтересу до воєнної літератури, чи, навпаки, викорінюватиметься всіляко силами, які здобувають владу: обстановка у країні напружена і як розвиватимуться події далі — хтозна. Не виключено, що москва довершує свій страшний злочин проти української нації. В цій ситуації перші кроки в напрямку налаштування спілкування між військовими письменниками і читачами лунають вступними акордами бойової пісні, яка кличе до боротьби, надаючи кожному, хто її чує, твердости й ясности духу. Можна тільки радіти появі цієї пісні і працювати над тим, щоб була вона підхоплена і співана всім народом.

Римма ТОВКАЙЛО

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s