«…Ти чув таке ім’я – Волтер Дюранті?
– Ні.
– Репортер, який у 33-му писав, що в Україні недоїдають, але ніхто не вмирає, що Сталін будує суспільство майбутнього, а дописи про голод – злісна брехня… Йому вірили, дали Пулітцера. Америка не хотіла знати правди».
До прочитання роману Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» я теж нічого не знала про Дюранті, журналіста-негідника, який отримав Пулітцерівську премію 1932-го року за упередженні, однобокі репортажі з Радянського Союзу, а в 1933-му публічно активно заперечував існування голоду в Україні, щоправда у приватних бесідах заявляв, що голод, під час якого загинуло ймовірно 10 мільйонів чоловік, було спровоковано браком продовольства в СРСР. Також не знала і про голодомор, терор в Ефіопії. Комуністичний режим приховував свою роль в розпалюванні громадянської війни у цій африканський країні, прискіпливо дбав про нерозголошення інформації про голодомор. Ще й сьогодні вітчизняні історики лишень на підступах до цієї теми.
Киянин Сергій Сингаївський у 1984-1987 роках служив військовим перекладачем транспортного загону в Ефіопії і став свідком небувалої гуманітарної катастрофи, що забрала сотні тисяч життів і яка, власне, дуже нагадала йому Голодомор 1932-1933 років в Україні. У романі «Дорога на Асмару» він вперше у світовій літературі відтворює зв’язок між національними трагедіями двох країн, розташованих на різних континентах, з наміром осягнути, яку смертельну загрозу людству, самому існуванню людської цивілізації на Землі, несе в собі звичайна російська імперська геополітика з її доктриною месіанства і гаслами всесвітнього «братерства».

Римма ТОВКАЙЛО,  автор книжки «Простір прихованого. Записки з військового шпиталю».

Римма ТОВКАЙЛО

Герої роману – нащадки тих, хто пережив сталінські репресії і терор, зазнав жахіть покарання українців голодом. Не останнє місце займає в ньому й пошук головним героєм причин українського та ефіопського голоду і визнання ним того, що підґрунтям зловмисного масового вбивства була боротьба між правдою та брехнею, ідеалізмом і цинізмом.
Нинішня ситуація в Україні, без сумніву, зумовлена наслідками того, що сталося тридцять третього року минулого століття. Слід наголосити й на тому, що в Ефіопії і деяких інших країнах Африки та Азії, яким Кремль допомагав зброєю і кадрами (спеціалістами в різних галузях, а головне військовій), фінансував уряди (які вели боротьбу зі своїми народами), події розгорталися за сценаріями, що вже були застосовані в Україні. Втім, від цього не застрахована нині жодна країна світу.
Як витримати випробування і зберегти людське обличчя? Не розгубити моральні цінності, не втратити індивідуальності, гідності? Автор пропонує поміркувати над цим разом з його героями – у дорозі. А ще розповідає про те, що це за дорога, куди веде і як нею потрібно пройти, аби дістатися місця призначення.
Отже…
Перекладач Андрій Волинський прибуває на військову базу в Аддис-Абебі у складі транспортного загону «для надання допомоги народу соціалістичної Ефіопії в боротьбі з наслідками посухи» і опиняється в епіцентрі лиха: довкола масова загибель людей, зона смерті. Так починається шлях дорослішання, внутрішнього зростання героя, на якому до нього приходить розуміння того, що катастрофа, яку радянська пропаганда подає, як стихійне лихо, насправді планувалася і контролюється, а допомога, що її надає ефіопам Радянський Союз – фікція порятунку, а не порятунок. Заманювати людей в пастки хлібом, якого усім не вистачить, зривати з обжитих місць, а потім знищувати життя – це не допомога, це нісенітниця; абсурд не несе спасіння.
Поступово Андрій з’ясовує, що він з товаришами аж ніяк не сторонні спостерігачі, а мають до всього, що відбувається, безпосередній стосунок. А потім Рая, лікар з Канади, яка добровільно приїхала рятувати потерпаючих від голоду та хвороб людей, озвучить те, що він уже готовий почути: «Це не голод, Андрію. Це – голодомор. Ми працюємо на диявола». Тобто СРСР під виглядом «братньої допомоги» чинить втручання у внутрішні справи суверенної держави, намагаючись «прорватися» в цю країну, її культуру, спосіб сприймання світу, спосіб життя, щоб зруйнувати все це і підпорядкувати собі, й використовує для цього, як зброю, голод.
Усвідомлення того, що цей голод штучний, викликає в Андрія потрясіння. Та передумови цього відкриття, – а це таки його, Андрієве, відкриття, його найбільше прозріння, – з’явилися у нього раніше; він не зробив свій остаточний висновок самостійно лише тому, що не міг, відмовлявся у таке вірити, до останнього відштовхував від себе думку про те, що люди, цивілізовані європейці кінця ХХ-го століття, які таку музику написали, таку створили літературу, здатні вбивати «по п’ять тисяч душ на день» голодом. Рая допомогла йому уяснити й прийняти те, до чого він дійшов сам і що відкладалося в його пам’яті поступово: він працює перекладачем у злочинців, які діляться з такими ж злочинцями досвідом того, як цькувати, катувати, вигублювати епідеміями, війною, голодом свій народ.
У мить потрясіння герой лише частково відкриває завісу, що прикриває таємниці зовнішньої політики Радянського Союзу. Він досліджуватиме її протягом тривалого часу і від мерзенності діянь його великої Батьківщини його нудитиме, як у трупарні. Тоді, як товариші по службі закриватимуть очі на несправедливість, жорстокість, яку не можна не помітити, бо ж вона – всюди, і виправдовуватимуть себе тим, що від них однаково не залежить нічого, Андрій відчуватиме відповідальність за власні дії, а також за всю злочинну політику Радянського Союзу у цій країні; йому соромно перебувати тут з «місією», за яку місцеве населення ненавидить їх, «радянських».
Чужий серед своїх Андрій болісно переживає свою окремішність. Та з тієї окремішності проростає ще одне його дуже важливе відкриття: мистецтво жити зовсім не в тому, щоб не бачити очевидного, а в умінні спрямовувати своє знання на досягнення мети.

Охоплені романом події завершуються 2012-м роком, але читач поєднує їх зі своїми переживаннями Євромайдану і війни, для нього «Дорога на Асмару» – напрочуд сучасна книжка. Сучасність дихає з кожної її сторінки, з кожного епізоду, там все – про нас. І справа не лише в тому, що ми постійно співставляємо дві реальності – минуле й теперішнє, проводимо паралелі; ми буквально творимо нову дійсність – духовну, і це ознака того, що перед нами справді талановита, першорядна інтелектуальна література, що має високу значущість, як дуже дієвий, ефективний інструмент самопізнання суспільства, утвердження духовної незалежності та суверенності.
Війна, в умовах якої ми живемо уже п’ять років, розділила українців на тих, хто там був, і тих, кого там не було. Ті, хто там був, живуть із загостреним почуттям справедливості, не дають хабарів, не брешуть, їм бридко чути неправду та бачити нещирість. Серед тих, хто не був, чимало звичайних обивателів, людей зі споживацькою психологією, вузьким світоглядом, з обмеженими інтересами, які воліють жити без війни, без турбот і суму. Вони прагнуть задоволень, комфорту, Україна їм не болить. Їм неприємно, коли хтось нагадує про війну. Так само було і під час Майдану. Одні – ризикували собою, тіло й душу готові були покласти за свою країну, мерзли в наметах. А інші – розважалися в ресторанах та мирно спали під теплими ковдрами.
Що потрібно зробити аби люди прокинулися? Відкрили очі на те, що діється, зрозуміли – іде війна, жорстока й підступна? Мир настане тоді, коли ми – вся нація – об’єднаємося і всі разом, пройняті єдиним поривом, робитимемо для України те, що наблизить перемогу над ворогом.
Письменник не дає порад, якихось готових рішень. Він проводить своїх героїв шляхом прозріння.

Безкрає море. Бездонне небо. Залитий сонячним світлом простір. Хлопці пливуть на білому круїзному кораблі «Шота Руставелі» і ще нічого не знають, що на них чекає на березі, – радіють, адже їх відправляють не в Афганістан. Їх дивує секретність, насторожує активність вертольотів, які підлітають зовсім близько до корабля й зухвало роздивляються людей на палубі, обурює постійна присутність «особіста». Та все ж ніхто вповні ще не здогадується, що це все означає. «Фронт ідеологічної боротьби» для них поки що пуста фраза, оболонка із слів, як і «виявляти й повідомляти». Відомо тільки, що вони пливуть в Ефіопію. Андрій дізнається про цю країну з книжечки «одного британця», яка завершується 76-м роком. Для нього Ефіопія – колиска людства, «вирій, до якого летять на зиму птахи», «край вічної весни», місце, де знайшли Люсі («австралопітек афарський»), «де горить Першовогонь, рай, куди відлітають душі померлих, Елізій».
Імпульс до переродження Андрій відчув у Мекеле, «коли відчинив двері вертольота на околиці тиграйського села, де, як сказав представник Червоного Хреста, із 500 жителів живими залишилося 150». Відсунув двері, немов «відслонив фіранку на печі», – відкрив для себе реальність чужого і незрозумілого йому світу, який дивився на нього очима напівживих від виснаження й хвороб дітей.
Виявляється, прозорливість можна здобути, прибравши з очей полуду із стереотипності, шаблонності мислення. Раніше (до того, як прибув у Мекеле) Андрій сприймав події та явища неправдиво. Тепер світ розколовся для нього навпіл – на свій і чужий. Його зір поліпшився, з’явилась можливість бачити життя в усій повноті, розрізняти головне й другорядне. Це сталося з ним дуже швидко: коли з дверей Мі-8 побачив дитячі очі.
Розрізнення свого і чужого дає змогу сприймати життя в контрастах і суперечностях. Перед Андрієм постала потреба вибору та розуміння того, що чужий світ неоднорідний: одного боку – юрби ледве живих, конаючих в пекельних муках людей, а з іншого – наглядачі, які впиваються своєю владою над нещасними. Так виявляє себе характерна особливість чужого світу – він розділений на жертв і катів. Жертви – беззахисні, приречені; кати – жорстокі садисти.
Дві цілковито протилежні реальності по-різному облаштовані, хоча в обох люди одного народу-племені, земляки, співвітчизники. Оцей контраст – між жертвами і наглядачами, покірливість і смиренність перших і звіряча жорстокість других – шокує Андрія. Він всією душею противиться жахливій несправедливості, небаченому приниженню й оскверненню людини.
Споглядання людського горя завдає невимовних мук, душа Андрія страждає. А відчуття власної причетності до трагедії багатократно підсилює ті страждання. Та справжнє пекло розверзається в його душі тоді, коли до нього приходить розуміння, що передумовою гуманітарної катастрофи у цій країні був імпортований із СРСР комунізм. Збагнувши це, Андрій прагне вибратися з-за ґрат, до яких приковано і його душу, повернутися до рідного дому, до свого джерела. Послідовною, системною роботою над собою, крок за кроком він позбувається брехливої комуністичної ідеології, яка вживлена в його мозок – звільнює себе від наслідків потворного радянського виховання. І в міру того, як змінюється його світосприйняття, перед ним відкриваються нові горизонти – приходить розуміння того, як багато значить для нього Україна.
Тієї миті, коли Андрій особливо гостро відчуває самотність, свою відторгненість від колег і тугу за Україною, він зустрічає рідну душу – Ірину. Вона дружина Нефьодова, начальника Андрія по службі; любов до неї – його бунт і непослух.
У тоталітарному суспільстві здатність до бунту виявляють лише найбільші сміливці. Андрій – бунтар, горда, сильна духом натура, здатна вірно любити і захищати свою любов.

Вони глибинно різні – Андрій Волинський та Ельдар Нефьодов. Андрій – жива, відкрита для любові душа; Нефьодов – суто механічна людина,тип гомосовєтікуса з усіма притаманними йому ознаками світосприймання, яке тепер називається «русскім міром», зразок витвореного радянською ідеологічною системою гвинтика державного механізму, який знищує любов, перекодовує людину на автомат, слухняний інструмент ненависті.
Андрій – аристократ духу, елітарна свідомість. Він завжди діє з самоповаги, почуття власної гідності, людяності, дослухається до голосу свого серця. А якщо проти своєї волі змушений поступатись тиску суспільства, в ньому озивається совість, яка не дозволяє йому виконувати свої обов’язки механічно, бездушно. Наділений неабияким благородством волі, Андрій ніколи не втрачає зв’язку із предковічним началом у собі, судить себе, своє життя, у земному часі, після чого настає катарсис – очищення.
Нефьодов – людина системи. У своєму вивищенні над іншими він досяг планки, на яку дозволила йому піднятись радянська влада, що призвело до втрати ним індивідуальності. Саме втрата індивідуальності – причина його небаченої жорстокості. Він не визнає за собою жодної провини за те, що діється у країні, де хазяйнують такі прибульці, як він. У використанні голоду в боротьбі за владу він злочину не вбачає – підвів під це надійну ідеологічну базу, яка знімає провину з «русскіх». Мовляв, загибель мільйонів – звичайна річ, інакше й не могло б бути,«любов і голод правлять світом».
Андрій завжди достеменно знає, де закінчується його «Я» і починається зовнішній світ. Він піддає сумніву правильність політики Москви в Ефіопії, а коли в книгозбірні, яку лишили американці, студіює праці Амартьї Сена і Пітирима Сорокіна, це його не тільки докорінна ревізія основ комунізму; це його особиста духовна переорієнтація від Москви на західну культуру й духовність, преображення, переродження його «Я».
Упродовж служби Андрій балансує між суспільними нормами, правилами життя та своїми власними правилами, які він вивів для себе, як альтернативу суспільним нормам. Ніхто не міг порадити йому, як чинити, і все ж Андрій ішов, наче лезом бритви, межею між двома реальностями, одна з яких – соціальні вимоги, обов’язок радянського військовослужбовця. А друга – власна ініціатива, обов’язок поважати і захищати тих, чиє право на життя ігнорується.
Нефьодов не має власного, окремого від соціуму «Я», він собі не належить. Його спонукає до дій гординя – його соціальне «Я». Він повністю залежить від суспільства. Гадає, що живе власними намірами й переконаннями, діє з власної волі, та це ілюзія. Він діє так, як всі в тоталітарній системі, – ні, звісно, краще. Ельдар розумний, освічений, ерудований, інтелігентний, знавець мов, мистецтва, досяг вершини кар’єри, а тому ставить себе вище за інших. Він вірно служить системі, виконуючи завдання, визначені загальною структурою, і досяг значно більшого, ніж інші слуги, оскільки в більшій мірі користувався можливостями, які надає система. І загруз в ній, зрісся з нею, вже не уявляє себе окремо від неї, – це його головний доказ правильності його поглядів, та вони – не його.
Для Андрія кохання – відчуття великої життєвої сили й могутності, яке наповнює його радістю. В Ірині Андрій любить не тільки її, він любить в ній всіх жінок і дітей цих жінок, яких рятує, любить медсестер – Карен, Джованну, лікарку Раю, Матір Терезу; в Ірині він любить всю Африку і Україну, себе, весь світ. Він віддає себе в любові всього, йому нічого не потрібно натомість; плата за любов тільки одна — любов.
Нефьодов підмінює любов владою. Звання полковника дає йому ілюзію необмеженого владарювання. Дисципліна, воєнна субординація, беззаперечне підпорядкування нижчих по званню вищим імітують єдність і почуття солідарності між людьми, яких він не поважає і не цінує. Для нього люди – гарматне м’ясо. Гебіст, злочинець, він розпоряджається людьми, наче шаховими фігурами: скидає з шахівниці одні фігури і замінює іншими. Вирішуючи долі людей, виявляє і цінує в собі нібито притаманне йому сильне чоловіче начало. Але сила його фіктивна, несправжня, як і його шлюб, влада над людьми минуща, він постійно відчуває недостатність своєї влади.
Вражає його безликість. Таке відчуття, що довкола безліч нефьодових –обділених, бездомних, безплідних, їхтамнєтів, бо їх насправді немає – немає індивідуальності, істинного «Я», хоч вони всюди, як ті гієни, дивляться з пітьми ночі, голодні й ненаситні, готові будь-якої хвилини накинутися і розтерзати жертву.
Нефьодов сам обирає Ірині Андрія для здійснення свого цинічного плану. Неабияк симпатизуючи підлеглому, він цінує в ньому сумлінного колегу по службі, визнає його розум, розвинуте почуття відповідальності, чесність, але при цьому влаштовує катастрофу, в якій разом з Андрієм гине цілий колектив людей. Таким чином він прибирає зі своєї дороги не конкретну людину, він ліквідовує представника того світу, який становить загрозу не лише йому особисто, а всій радянській системі. У протистоянні з Андрієм простежується головна тенденція логіки життя кадебіста: вона не має – не може мати іншого завершення, ніж убивство. Убивство ближніх, цілих народів, знищення людства, самого життя на землі.

Війна – безжальний глум над людиною. Війна – безмірно страшна і неприйнятна для нормального розуму подія, де загибель добра і жахливе приниження людини, глум над нею, наруга над усім порядним, святим і добрим відбувається безперервно. Та серед жахіть війни є місце для людяності, для вияву прекрасних душевних поривів, гідності, милосердя. Війна породжує скорботу і біль, та разом з болем приходить розуміння того, що все, що діється на війні, не суперечить життю; це також різновид життя, і вище виправдання гріховного людства криється, вірогідно, в тому, щоб пройти цей шлях – від самотності до любові всупереч усьому, що несе на землю страждання й смерть, – так тільки можна пізнати красу життя і здобути перемогу над смертю.

Комуністична пропаганда формувала соціум, нівелюючи всі можливості розвитку української душі. Численні масові розстріли, катування, переселення, голодомори та інші злочини були виявами диявольської жорстокості, та головний наступ вівся на українську душу. «Виховані» в умовах радянської деспотії українці ще й зараз, у власній незалежній державі, несуть ментальність, яка є наслідком ідеологічного терору: егоцентричне мислення і таке бачення дійсності, яке нав’язала радянська влада, передають його в спадок дітям, молодшим поколінням. Звідси невідповідність: європейська, духовно незалежна Україна і рівень моральності, який не дозволяє сприймати логіку цивілізованого світу.
Література не підміняє роботу ні істориків, ні юристів, показуючи, як послідовно Росія втілює свою підступну мету. Література досліджує, як це відображається в людях.
Андрій докладає чималих зусиль на осягнення і розкриття смислу свого перебування в світі, вчиться жити, любити.
Нефьодов неспроможний любити, і ця проблема унеможливлює його розвиток. Зростають його потреби, вимоги до життя, але ніщо не приносить йому вдоволення, він ненаситний. Звідси його цинічне, блюзнірське ставлення до людей. Він не тільки не співчуває людям, які вмирають від голоду, – навпаки, сповнюється до них глибинною агресією. Потрактовувати цей образ так, що в доброго батька поганий син, було б надто прямолінійно. Автор показав інше: витоки глибинної агресії у підсвідомості свого персонажа, це дозволяє зрозуміти витоки тероризму.
Нефьодов – зрадник, відступник від свого батька. Здавалося б, трагедія його батька, Микити Нефьодова, – не його трагедія: успішний чоловік, живе у зовсім іншому часі, коли культ особи Сталіна викрито і засуджено, «ворогів народу» реабілітовано, тож можна тільки радіти тому, що син не повторив долю батька. Але радіти нема чому. Радянська влада реабілітувала репресованого і надала його сину можливість компенсувати «збитки» – матеріально й морально відшкодувала і голодне дитинство (ми «жили надголодь»), і ходіння в школу «босоніж» («бо ми були діти ворога народу»). Влада подарувала життя, дозволила здобути освіту, зробити кар’єру. Влада зробила видимість, що не вона дала – він сам взяв це все («Не радянська влада дала, а самі все взяли»). У такий спосіб влада забрала у нього батька вдруге: син репресованого став сином влади. Це Андрій – пасинок, а Нефьодов – рідний син влади, яка знищила його батька, а його (сина ворога народу) пригріла і виховала по-своєму. Тобто – в нелюбові. Бо що може влада? Забезпечити необхідним, це обов’язок влади. Вона не може замінити нікому батька, його турботу і ніжність, уявлення справедливості. Батько – це безмежний світ, це любов.
Нефьодов назвав сина свого Микитою – на честь батька, і це говорить про те, що він потребує ще більшої винагороди і ще більшої компенсації за те, що він зрікся батька. Це неусвідомлена зрада, давня. Ельдар Микитович не сприймає себе як зрадника свого батька. Але своїми діями, всією логікою і стилем життя він являє ім’я того, хто узурпував місце його батька, і це ім’я – партія.
Інакше кажучи, як сина свого батька, Микити, Ельдара не існує, його вбито; гебіст-полковник – син партії, яка забрала у нього не тільки батька, але і його самого, причому зробила це так підступно, що він навіть і не помітив.«Я пишаюся своєю країною!» – СРСР, тобто. Насправді він їй вдячний за те, що вижив.
Отже, після викриття культу Сталіна радянська влада не змінила своєї суті й продовжувала політику людиноненависті, надавши їй більш витонченої і підлої форми. Партія забрала в цілого покоління батьків, щоб калічити і вичавлювати душі з їхніх дітей.
Зрада батька живе в Нефьодові глибокою неусвідомленою образою за власне сирітство, знівечене дитинство, позбавлене батьківського тепла, ласки, і це причина того, чому, рятуючи свої стосунки з дружиною, яка його не любить, – це сприймається ним аж надто болісно, хворобливо, не так, як сприйняла б нормальна людина,– він підштовхує Ірину до зради: хоче відчути свою ціннісну перевагу над людиною, яка його смертельно образила нелюбов’ю, і обирає такий вид помсти, який єдино здатний вивищити його над нею. Андрію ж полковник мститься за те, що Андрій кращий за нього.
Він карає Андрія на смерть. Але закохані вже перемогли смерть своєю любов’ю. Далеко не все можна спотворити і поставити на службу чужої волі. Любов Ірини та Андрія коротка в часі, але вона – вічна.
Кредо духовного розвитку людини – любов. Які б випробування не випали на долю людини, її душа здатна прокинутися в любові.

Роман «Дорога на Асмару» розкриває читачу колосальні духовні можливості людини, яка іде по життю, пізнаючи світ і себе.
Андрій іде своїм шляхом з гідністю і внаслідок перетворень, які з ним відбуваються, виходить за межі соціальних механізмів керування людиною й народжується реальним «Я», унікальною сутністю. Такі ж перетворення, по-своєму, відбуваються й з іншими героями – Іриною, Микитою, Нілою. Усі вони розкриваються у своїй неповторності, людяності, здобувають вогненну силу очищення, зцілення та оновлення. Це, власне, і є дорога: розтягнутий у часі процес дорослішання – доростання до сприйняття певних істин.
Слід сказати, що механізми психологічного захисту потрібні. Створені самою людиною, вони дають їй можливість адаптуватись і вижити в складних умовах. Але вони їй не дають розвиватися. Цікаво й те, що сам факт появи на світ в умовах радянської системи та існування в ній, випробування на собі всіх «принад» комуністичного будівництва іще не роблять людину жертвою. Жертва – це можливість. Або можливість жертвувати нижчим в собі заради вищого – тоді це добровільна самопожертва, героїчна жертовність заради ближніх, на яку здатні неординарні особистості, які випереджають своїх сучасників. Або – можливість відмовитися від вищого заради того, щоб вижити, жадоба влади, служіння наживі. Дві моделі поведінки й людських стосунків, два шляхи в різних напрямках – розвитку і деградації, рух до Бога й від Бога, угору і вниз, у прірву.
Андрій обрав шлях угору. Це стрімке сходження і моральне перетворення людини, яка в силу своїх суто внутрішніх причин замислюється над тим, «хто я?». Шлях Андрія завершується не катастрофою; він завершується тим, що Андрій називає своєю Батьківщиною Україну. На ті часи це був дуже сміливий і безкомпромісний вибір.
Для Нефьодова питання «хто я?» не було актуальним. Підлаштовуючись під пріоритети суспільства, він виконував роль, на яку його призначила партія, тож перетворив своє життя на технологічний акт. Логіка раціоналізму як способу жити й діяти примушувала його дбати передусім про престиж і славу, зробила мільйонером. Однак імітація бурхливого життя і повнота життя – різні речі.
Принести в жертву свою душу, щоб зберегти тіло, – це ще не найгірше страждання. Найгірше – знати, що можна було жити інакше. Наприкінці роману ми бачимо полковника жалюгідним. «На Микиту з ненавистю дивилася стара людина, почорніла від брехні, самотності, гріхів», зовсім не схожа на того улюбленця долі, яким Микита знав цього чоловіка, що видавав себе за його батька, – якась відпрацьована речовина, не людина.
Двобій Андрія з Нефьодовим – це боротьба Андрія за себе, за Україну, за українську душу. Покохавши Ірину, Андрій кидає виклик всьому бездушному ворожому світові, в якому немає і не може бути любові, дружби, поваги одне до одного, радості життя; це визнання Андрієм того, що режим ненажерливого імперіалізму й людиновбивства не є для нього і ніколи не буде своїм. Йому чужий дух гордині, дух військових злочинців і одержимих манією величі педантів. Йому близький дух свободи. Він усвідомлює небезпеку й смертельні наслідки, на які себе наражає. І все ж у величній боротьбі між правдою і цинізмом він на боці тих, хто виборює правду.

Героїзм – рідкісне явище і не завжди вкладається в звичні рамки. Наші солдати захищають Україну від російських окупантів і в очах цивільних вони всі – Герої. Бо на лінії вогню небезпечно, бо взяти зброю і стати проти ворога могли мільйони, а стали – тисячі. Самі ж вояки виконання обов’язку не поспішають називати героїзмом. «Ми робимо тільки те, що повинні робити». І це вияв не так скромності, як швидше прагнення не знецінювати високі речі, про які в тилу не знають нічого. Фальшивий патріотизм коштує небагато, а справжній… Справжній пристосовується до обстановки страждання й смерті і не дозволяє собі судити про самопожертву з такою легкістю, як про це часто судять цивільні люди. Однак, в душі солдати знають, що вони всі – Герої. Хоча і не говорять про це, як не говорять і про своє внутрішнє преображення, завдячуючи якому ця війна для кожного з них – священна. Через те, що з ними сталося преображення, вони і є Героями.
Захист рідного краю – важливий фізичний і розумовий труд української людини, здійснюючи який вона повертається до себе додому – народжується як соціальна істота. У цьому сенс і вища таємниця життя – в поверненні.
(Про такі речі теж потрібно розповідати в школі; можливо, світ став би кращим).

Це глибинна робота, внутрішня – повернення душі до самої себе. Про те, наскільки вона складна, можна судити хоча б по тому, що щоб відтворити її, автору роману знадобилося більше ніж 500 сторінок тексту. Він працював над книгою вісім років – заново переживав, вдивлявся в минуле, згадував, ділився враженнями і внутрішніми відкриттями заради того, щоб шляхом внутрішніх перетворень – зміни душевних станів, яким проходять його герої, пройшов читач, виявляючи й свою причетність до всього, що відбувається у дорозі.
Переживати, шукати, любити, бачити здатна душа. Тому й слід, розплющивши – що буде, те й буде – очі, пірнати в себе, опускатися на саме дно, орієнтуватись у глибинах власної підсвідомості, щоб просуватись дорогою, безперервно обираючи між голосом власної совісті (рідним батьком) і так званим здоровим глуздом. Йдеться про пробудження почуттів, внутрішніх поривів, з яких народжуються нові осяяння й відкриття, здатні розгорнутись в ідеях, співзвучних ідеям автора.
В долі Андрія, в обставинах його особистого життя, ми бачимо, як радянська система облудними обіцянками спокушає до служби в армії і направляє в так звану «гарячу точку» українців, щоб вони пройшли там такий вишкіл, після якого вже ніколи не почуватимуть себе українцями. Андрій – виняток, збій в системі. Він належить до тих українців, яким вдалося розгледіти, яка кривава парадигма ховається за фальшивими гаслами комуністичної пропаганди, і вони визнали себе винними в злочинній діяльності радянського режиму і розпочали шлях становлення себе українцями, тим прискоривши розвал СРСР і вихід з нього республік, які 1991 року проголосили себе незалежними державами.
У зовнішній частині його життєвої історії, ми впізнаємо шлях, яким пройшла українська інтелігенція – не вся, звісно, а принаймні та її частина, яка вижила після сталінського терору, тобто не була замордована в сталінських таборах, не закатована, не розстріляна в підвалах НКВС, а в часи так званого розвинутого соціалізму випробувала на собі кадебістські методи перевиховання. Вся зовнішня лінія життя Андрія – слова, вчинки, записи у щоденнику, прийняті рішення, ставлення до людей і стосунки з ними є вираженням його духовного буття, яке являє один суцільний порив до звільнення, пошук можливостей самодостатнього перебування в світі. Ця обставина робить героя представником не тільки інтелігенції – цілої нації, яка пройшла крізь жах окупації в радянському гетто, але душа у неї — жива.
Душа нації незнищенна. Які б випробування не випали на долю нації, якої б вона не зазнала над собою наруги, в ній дрімають і готові прокинутися здорові сили, бо завжди є сильні духом – борці, які не миряться зі злом, побачивши його справжнє лице. Їх небагато, вони завжди в меншості, та саме вони сповнені тією цивільною відвагою, яку Олена Теліга вважала аналогом найвищого героїзму.
Наприкінці восьмидесятих років боротьба за визволення і відокремлення від Москви стає явним організованим рухом, що сягає виміру національного, однак, це вже за межами роману. Роман про те, що і один – воїн, хто в нестерпній реальності, в цілковитій ізоляції, на чужині (чужина тут – поняття не територіальне), свідомо творить свій світ; хто в часи деформації – відступу від духовності, деградації моралі і девальвації цінності життя, вийшов на шлях прозріння – розвитку свідомості і зміни ставлення до себе й світу. Тож коли у 2014-му російські війська вторглися на нашу землю, а тисячі українців стали на її захист, то такі люди, як герой роману Андрій, були тому предтечею. Тепер досвід таких людей безцінний – досвід утвердження української духовності та свободи, національної моральності й людськості; це та свідомість, яка є плодом Революції Гідності.

Ніхто не знає, як склалася б доля України, якби не кампанія на підтримку Сталіна і його політики в зарубіжних ЗМІ, серед яких – найпрестижніше друковане видання Америки «Нью-Йорк Таймс». Сьогодні та сторінка з історією підтасовки фактів на догоду кривавому радянському режимові вважається найганебнішою в життєписі американської вільної журналістики. І хоч ми живемо «у світі, де деякі вчені, – це я цитую незабутнього Джеймса Мейса, – підтасовують факти у своїх статтях і монографіях не менш вправно, ніж Дюранті», суспільство розвивається не популізмом, а системним вирішенням проблем.
Нині інтенсивний процес осмислення і усвідомлення того, що діється, охоплює чи не всю Україну. Посилити його, зробити більш ефективним покликана художня література, це її місія. Україна переможе у цій війні, якщо стоятиме під духовним дахом, а фундаментом для її державності і незалежності буде Правда. Тому велика відповідальність лягає на людей думаючих, які з усіх сил тримають курс на Правду і тим забезпечують Україні духовний захист.
Ми дуже довго були у рабстві. І все ж ми зберегли душу. Допомагати пораненим, ховати мертвих, заспокоювати тих, хто втратив душевну рівновагу; народна дипломатія, благодійництво, волонтерство… – це все моменти відродження, звільнення власної душі в любов, повернення в Україну. Кінцевий пункт цього маршруту – зустріч з собою.
Перед лицем небезпеки, розуміючи весь жах того, що це смертельна небезпека й остання, ми збираємо всі сили свої в кулак і не шукаємо «козла відпущення», а питаємо з самих себе і віднаходимо – кожен – свою «гарячу точку» в собі, й займаємо свою «вогневу позицію». Політичні інтригани і слуги смерті не зможуть «сдєлать» Україну, бо не знають її. Вона в нас, Україна, відкрита для любові душа. Ми – нація, українці.
А залишки імперського світосприйняття в нас – то наш біль. Ми зацікавлені позбутися свого болю. Позбутись образ, провини і сорому, відчуженості себе, страху – всієї суміші почуттів, яким немає кінця і які перевищують здатність людини їх пережити, тому вона їх і не відчуває, сприймає ці почуття, як біль. З болем, відірваним від первісного смислу, впоратися неможливо. Та біль зникає, якщо розкласти його на почуття і дозволити їм віднайти свої джерела.

Римма ТОВКАЙЛО,
автор книжки «Простір прихованого. Записки з військового шпиталю».

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s