Довезти живим (про книгу Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару»)

Своє перше відповідальне завдання Андрій Волинський, представник гуманітарної місії із «надання допомоги народу соціалістичної Ефіопії в боротьбі з наслідками посухи», виконує в складі екіпажу Мі-8, який доправляє до Мекеле, у табір для переселенців, чергову партію «24-48» — вкрай виснажених голодом та хворобами напівживих людей, шансів вижити в яких обмаль: попри те, що їх вивозять із зони лиха, на більшість з них протягом доби-двох чекає майже неминуча жахлива смерть. Дорогою до тиграйського села, звідки забирають потерпілих, Андрій з вікна бачить гори й порівнює відкритий йому ландшафт із Чистилищем: «нічого зайвого, ніщо не відволікає, душа як на долоні, бери й суди». З висоти місцевість у периметрі, за яким помирає 50-60 людей на добу, набуває обрисів образу, що його уява Андрія розгортає в символіку, яка передає сутність людських стосунків у споконвічному двобої добра і зла: рай там, де людські взаємини гармонійні, а де гармонію в стосунках порушено – пекло. «До Пекла й Раю звідсіля однаково, година лету». У ХІХ-му столітті рай від пекла відокремлювали лише декілька паризьких кварталів…
…а в ХХІ-му, – це вже в розмірковування героя роману втручаюсь я, — рай від пекла відділяє лінія фронту, яка водночас служить лінією розмежування між підконтрольними Києву та непідконтрольними, окупованими територіями Донбасу — центру гуманітарної катастрофи, яка могла б, якби не добровольці-армія-волонтери і зрештою весь народ, охопити всю Україну. Ще й зараз, на сьомому році війни, загроза цього не зникла і тільки збільшується, оскільки не зникла й неухильно зростає вірогідність активізації воєнних дій з боку РФ.
За цих обставин, в умовах російсько-української війни, поява роману Сергія Сингаївського своєчасна, значення його надважливе. Перше видання показало: «Дорога на Асмару» прочитується не лише як книга про Ефіопію, країну в далекій Африці, де у вісімдесятих роках ХХ-го століття відбувались події, які нагадують Голодомор, терор в Україні за часів Сталіна. У ній вперше у світовій літературі відтворено зв’язок між національними трагедіями двох країн на різних континентах земної кулі з наміром осягнути, яку смертельну загрозу людству, самому існуванню людської цивілізації несе в собі звичайна російська імперська геополітика з її доктриною месіанства і гаслами всесвітнього братерства.
Слід сказати, що 2016-го року публікацією роману, який містить у собі інформацію стосовно підтримки Радянським Союзом авторитарних режимів за кордоном, С. Сингаївський виступив першовідкривачем теми, недослідженої і практично невідомої в Україні широкому загалу, а хто щось знав, той мовчав. Відтоді тема ця інтенсивно безперервно збагачується в контекстах життя. Контексти змінюються, й це створює новий вимір часу. Нині вже «Дорога на Асмару» сприймається як книга не про минуле — не про те, або не стільки про те, до яких злочинів вдавався Радянський Союз в країнах Азії та Африки. Це книга про Україну — яка вона в мить спілкування читача з автором.
Україна дуже багатогранна в романі, розповідь про неї багатошарова, включає різноманітні підходи – історичний, націософський, культурологічний, етнопсихологічний, ентологічний. Тому і прочитати роман, обґрунтувати високу актуальність його ідей, дослідити закладені в ньому смисли напрочуд складно. Та слід віддати належне автору, його таланту письменника, його вмінню виражати сутнісне, висловлювати істинне, його такому рідкісному в наш час розумінню літератури як духовного явища, яке має пріоритетне значення у формуванні правдивого бачення й пізнання світу.
Безумовно, «Дорога на Асмару» — твір національного духу, високопрофесійний зразок української літератури, яка виходить на рівень вселюдського сприймання. Висока якість роману зумовлена не так новизною теми і навіть не гостротою поставлених у ньому філософських, морально-етичних питань, які насущні завжди, а мірою спроможності читача рухатися від смислу до смислу у своїх відповідях на них. Роман цінний своєю концептуальністю, потрактуванням подій, вмінням автора створити емоційну атмосферу, в якій на все, про що він розповідає, читач відгукується безкінечним розмаїттям асоціацій, що виникають у сокровенних глибинах його душі. Йдеться про пробудження почуттів, внутрішніх поривів, з яких народжуються осяяння й відкриття, здатні розгорнутись в ідеях, співзвучних і сумірних з ідеями, що їх сповідує автор своєю творчістю. Так з’являється духовна реальність – відстань, яку читач долає, змінюючи себе і своє життя; так починається його дорога на Асмару – дорога Правди, процес осягнення себе й світу.
У мене вир почуттів, розбурханих видовищем катастрофи, на тлі якої змальовано індивідуальні долі персонажів роману, підсилюється спогадом про бойового медика, який був учасником Маршу Захисників 24 серпня 2019 року в Києві. «Стерліков Олександр», — усміхнувся мені молодий чоловік у воєнній формі. На моє питання, яка в нього спеціалізація, він відповів: «Довезти живим. Хай там як, але – живим. Потім вже лікарі ставитимуть діагноз, призначатимуть лікування; моє ж завдання – довезти живим».
У цю містку формулу – «довезти живим» – вкладається і розуміння своєї задачі екіпажем вертольоту, в якому летить Андрій. Виконуючи наказ «вивезти всіх», екіпаж піднімав на борт голодуючих якнайбільше — попри те, що не всі з них долетять до місця призначення, частина загине в польоті. Старих винесуть – вони не триматимуться на ногах і навряд чи доживуть хоча б до вечора. Вже потім медсестра Карен мітитиме фломастером дитячі голівки, відбираючи тих, хто виживе, направлятиме дітей в руки медиків, які приїхали сюди з усього світу — італійський Червоний Хрест, швейцарський…
Дещо схоже завдання і в автора роману. В ситуації катастрофи, яка на сході України забрала близько чотирнадцяти тисяч людських життів і кількість загиблих щодня зростає, він проводить думку про те, що опір ворогу дає значно більше шансів вижити, ніж співпраця з катами чи бездіяльність. Катастрофа стане глобальною, якщо люди й надалі вповні не усвідомлюватимуть небезпеки, яку несе російський імперіалізм з його авторитарним «русскім міром». Автор застерігає, прагне вберегти від фатальних кроків передусім своїх співвітчизників, принаймні тих із них, які бажають «миру в усьому світі», та не бажають боротися за своє щастя. Безініціативні, пасивні, кволі, безпорадні перед лицем реальних подій, споживачі життя, не здатні бачити далі мішури, своїм невіглаством, своїм нерозумінням як глобальних процесів, так і того, що діється поруч із ними за їхньою безпосередньою участю, вони сприяють руйнуванню державності України і створюють грунт для диктатури.
То вже потім літературні критики дадуть оцінку роману й окреслять його місце в літературному процесі. Поступово до них, знавців літератури, долучаться фахівці й інших галузей, які кожен у своїй площині займаються людиною і суспільством – психологи, соціологи, історики… Вони аналізуватимуть наслідки й шукатимуть причини кризи, що роз’їдає суспільство ХХІ-го століття, розглядатимуть виразки й перебіг хвороби, яка вражає свідомість, не здатну протистояти маніпулятивним технологіям, призначатимуть лікування…
Письменник – першопроходець у дорозі. Коли рашизм та інші видозміни фашизму масово проникають у людську психіку, прирікаючи на загибель цілі народи, письменник нагадує суспільству про те, що реальна альтернатива смерті — зростання національної самосвідомості і об’єднання національних держав у спільність на основі Правди, духовної картини світу. Він свідомо творить Правду своєю книгою, чим сприяє тому, що люди стають невразливими до маніпулювань, здобувають бажання жити.
Москва не випадково практикувала ті переселення. І справа не лише в тому, що внаслідок примусового переселення гинуло людей не менше, ніж від власне голоду, як в обездуховленні людини, яка переставала бути оселею духа, перетворювалась на могилу духа.
В Ефіопії операція обездуховлення, зрощування людини з авторитарним соціальним механізмом, здійснювалась за допомогою праць Леніна — вони використовувалися як інструмент революції і терору. Людей заманювали в пастки хлібом, зривали з обжитих місць, зганяли на непридатні для життя території, де на них чекали бараки, нашвидкуруч побудовані державні поселення. Народ понижувався до рівня юрби, з нього цілеспрямовано формувалася бездумна маса.
У романі достеменно показано, як пропаганда, радянський дух блокує в людях творчі основи й примушує служити дияволові; як насильно нав’язане духовне невільництво, підперте комуністичною ідеологією, перетворює шляхетних чоловіків і жінок на живих мерців, позбавлених найпростіших почуттів. Ставши мимовільним свідком самогубства хлопчика-сироти, Андрій запише в щоденнику: «Найстрашніше було в реакції людей – ніхто навіть не схлипнув». Жорстокість, жадність, готовність служити сильному, лицемірна покірливість і зневага до слабших, скривджених, – ці потворні риси умисне прищеплювалися ефіопам, як прищеплювалися вони також українцям, які, випробовуючи на собі всі переваги «соціалізму з людським обличчям», перетворювались на «малоросів» – істот без совісти, без національної чести й гідности. Ще й сьогодні «малороси» не бачать, як Москва заганяє їх у душогубку, не усвідомлюють, що обирають смерть.
Андрієві вдалося розгледіти, яка кривава парадигма ховається за фальшивими комуністичними гаслами. Перекладач, киянин, який у вісімдесятих потрапляє в Африку і спостерігає там жахи пекла – голодомор і громадянську війну, він визнає себе винним у злочинній діяльності Радянського Союзу в суверенній країні, яку перетворено на зону смерті, йде шляхом становлення себе українцем. В образі Андрія не те важливо, як радянська система за допомогою пропаганди конструює образ радянської надлюдини, — автор акцентує на іншому: змальовує процес звільнення з духовних кайданів, в які заковано українську душу. Аж ніяк Андрія не можна втиснути в рамки чи то «гомосовєтікуса», чи то «воїна-інтернаціоналіста», — це означало б знівечити задум автора і спотворити образ, яким явлено характер людини, яка в часи деформації – відступу від духовності, деградації моралі й девальвації цінності життя, переборола відчуження від своєї рідної нації, зберегла в собі людяність, вийшла на шлях прозріння, сформувала власну систему вартостей і оцінок того, що довкола діється, і назвала своєю Батьківщиною Україну.
Прекрасні, динамічні в своєму розвиткові й інші персонажі роману — Ірина, Микита, Ніла; вражають благородством і некорисливістю, високою жертовністю медсестра Карен, Гідей, Джованна, священник Георгій, Рая. Знайомство з ними захопливе й подібне весняній зливі, яка змиває втому і тугу, – так і спілкування з героями роману діє на читача животворно.
Ми вийшли з імперії психічно травмованими, морально скаліченими. На нашу долю випало або померти, або боротися до останнього подиху за власну душу. Щастя і перспектива миру – у звільненні від залишків імперського світосприйняття, в гармонізації взаємостосунків людини й суспільства. У констатуванні цього – велика гуманістична ідея автора роману, який одним із перших збагнув, що сьогодні Росії в її завоюваннях чужих земель не завжди потрібні масові вбивства; знищення українських патріотів – це так, побіжно. Їй потрібно володарювання над душами живих людей, влада над почуттями. Тому вона і вдається до таких страшних методів приборкання свідомості, як інформаційна війна, психологічний терор, духовна окупація, тотальна пропаганда людиноненависті.
Україна нині нагадує велетенське Чистилище, де так само, як це показано у романі, до пекла й раю «година лету»: від лінії фронту, де по один бік — прекрасна Асмара (Небесний Київ) і по другий — Данакіль (Донецьк) із «казанами киплячої сірки й фумаролами». Постійна присутність і близькість смерті ставить людину перед необхідністю вибору. В тому, що вона обирає собі — рай чи пекло, відбивається усвідомлення нею себе і її ставлення до інших людей.
У боротьбі між антагонізмами – проукраїнськими й антиукраїнськими силами ми очищуємо від брехні власну історію, очищуємо свою совість від скоєних спільно зі «старшим братом» упродовж радянських колоніальних війн злочинів, а свідомість – від потворного «совкового» мислення. І в міру того, як перед нами оголюється безодня пекла, в нас локалізуються ті стихії, які роблять кожного з нас межею. Жива душа стає межею між добром і злом, моральністю і аморальністю, правдою і брехнею.
Андрій пройшов Чистилище і зупинився перед брамою раю, здобув безсмертя. Можливість наблизитися до брами раю йому дали не переваги, заслужити які провокує його радянська соціальна система (квартира, кар’єра, пільги, гроші), а усвідомлений вибір, який ним зроблено на користь добра в екстремальній ситуації, з якої він вийшов з гідністю. Ця обставина робить героя представником нації, яка пройшла крізь жахи окупації в радянському гетто і зберегла в собі людяність, відродила українське світобачення і світосприйняття і тим прискорила розвал СРСР і вихід з нього республік, які 1991 року проголосили себе незалежними державами.
Наслідків історичного приниження позбуватись важко. Здобуття Батьківщини — тривалий, розтягнутий у часі процес повернення в рідний дім, і його значно пришвидшує література, художня книжка. Література надає людині можливість вибору, який допомагають зробити персонажі. Вони дивляться на нас зі сторінок книжки і виявляють свою причетність до всього, що з нами діється. І ми змінюємося разом з ними — розкриваємося в своїй сутності. «Раніше я навіть не уявляв, наскільки це важливо – щоб людина могла пишатися своєю країною. Щиро співати її гімн», — говорить Андрій. Безумовно, і автор роману, і багато хто з нас міг би сказати так і про своє преображення, народжене зусиллями власної душі й духа, жаданням Правди, її осягненням…
Книга С. Сингаївського – унікальне духовне явище. Вона не лише задає сенс життю, вона сама — яскравий вияв багатого життя внутрішнього, української людини, письменника; вияв його ерудиції та глибоких знань, дзеркало його переконань, поглядів, художніх смаків та естетичних критеріїв, які окреслюються з його думок, почуттів. Вона нам дуже необхідна сьогодні. В обстановці розгулу смерті й блюзнірської зневаги окупантів та їхніх прихвоснів до всього українського, коли в передчутті нової хвилі російської агресії ми завершуємо своє остаточне розмежування з «русскім міром», поява роману, автор якого не допускає спрощення, не уникає питань і тем, які спонукають помислити над складними реаліями нашого буття, заслуговує на найвищу похвалу. Більше того, електронне видання, доопрацьоване і доповнене, є його рішучим спротивом усім тим, хто намагається зробити літературу суцільно масовою.
Допомагати людям повертати втрачену духовну батьківщину, відновлюючи правдиву картину світу і міжнародний авторитет України, — надзвичайно вартісна й шляхетна задача письменника, його «довезти живим».
Вітаю автора, вітаю його читачів, вже знайомих із «Дорогою на Асмару» за першим виданням; вітаю тих, хто ще не прочитав роман – тепер є нова чудова можливість довідатись про цю дивовижну книжку, познайомитись з нею. Вітаю Україну з тим, що її культурний простір збагатився другим виданням книги, яку варто перекласти англійською, німецькою, французькою та іншими мовами – у будь-якому варіанті вона буде художнім втіленням Українського Світу, еталоном українського світовідчування і світосприйняття. Бажаю авторові, щоб друге видання здобуло заслужений резонанс і потягло з’явлення низки нових перевидань поважними накладами. «Дорога на Асмару» має всі шанси розпочати нову добу в духовному житті України і стати всесвітнім маркером художньої літератури ХХІ століття.

Римма Товкайло, м. Переяслав